Венера в хутрі. Леопольд фон Захер-Мазох

селяни знизали плечима – і це теж правильно.

      – Змовник, – був висновок.

      – Але ж, хлопці, подумайте!

      – Даремно.

      – Змовник!

      Мій шваб йорзнув знічено на своєму передку й даремно спробував щось пояснити, калічачи русинську мову. Все надаремне. Селянська варта[4] знає свої обов’язки. Чи хтось зважився б запропонувати їй гроші? Тільки не я. Отож нас з усіма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто кроків від варти.

      Здалеку начебто само собою щось зблискувало. Це була прибита на кісся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис місяць і поглядав на селянина та його косу. Місяць заглядав через маленьке віконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срібних монет, наповнював сріблом калюжі, дражнячи скупого єврея. Я маю на увазі шинкаря, який стрів нас на порозі й свою нестримну радість перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.

      Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцілував мій правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тоді – задля симетрії – і лівий, лаючи селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» – годі йому було знайти якусь незвичайну ознаку в мені – «такого пана» арештували, такого цілком, цілком чорно-жовтого пана, пана, який з обличчя цілком чорно-жовтий, і душа якого цілком чорно-жовта, – він готовий присягнутися в цьому на торі! Шинкар сварився й поводився так, ніби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.

      Я ж тим часом полишив свого шваба біля коней – селяни пильнували його – і спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собі на дерев’яній лаві попід великою піччю.

      Швидко я знудився, бо друзяка Мошко[5] мав із біса роботи – подавав гостям горілку та останні плітки – і тільки зрідка вистрибував, наче блоха, з-за своєї широкої ляди до мого столу, присмоктувався моцно і намагався зав’язати освічену бесіду про політику та літературу.

      Та все ж я нудився й роззирався довкола.

      Тут усюди панував зеленкуватий колір мідної патини. Економно скручені ґноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим світлом. Зелене мерехтіння на стінах, велика зелена квадратова піч, наче вкрита патиною, зелений мох проростав крізь каміння долівку Ізраїлю. Зелені денця чарок, справжня патина на маленьких мідних пугарчиках, з яких пили селяни; вони підходили до шинквасу й клали свої мідні монети. Зеленава пліснява вкривала сир, що його поставив переді мною Мошко. Мошкова жінка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квітами сиділа за піччю й присипляла своє зеленаво-бліде маля. Зеленава патина на скрушному обличчі єврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокійних очиць, навколо його тонких, рухливих ніздрів, навколо його гірких, насмішкувато скривлених кутиків уст.

      Бувають обличчя, які з часом вкриваються мідною патиною, бувають такі… Саме таким було воно і в мого єврея.

      Шинквас стояв поміж мною та завсідниками шинку. Селяни, здебільшого місцеві, сиділи за довгим вузьким столом, вони стиха розмовляли, схилившись докупи своїми стрепіхатими, тоскно-зеленими головами. Один видався мені дяком. Він заправляв розмовою, мав перед собою велику чарку, з якої – задля доконечного респекту – час від часу потягав, і читав щось решті присутніх із напівзотлілої зеленої русинської газети.

      Усе це тихо, серйозно, гідно, а надворі варта співала якоїсь сумної пісні, звуки якої, здавалося, долинали з далекої далечі. Мов духи, вилітали ті звуки довкруж шинку, й скаржилися, і ніяк не важилися вплинути досередини, поміж людських шепотів.

      Смуток просочувався крізь усі шпарини, як тлін; місячне світло й пісня. Моя нудьга теж перейшла у смуток, у той смуток, котрий так притаманний нам, українцям, в упокорення, у відчуття неминучості. І моя нудьга була такою самою неминучою, як сон і смерть.

      Дяк саме дійшов у газеті до оголошень про померлих, народжених, про заручини, про розклад поїздів, коли раптом знадвору долинув лемент, ляскання батога, кінський тупіт і людські голоси.

      Потім стало тихо.

      Тоді почувся якийсь голос, що змішався з голосами вартових. То був сміхотливий чоловічий голос, у ньому вчувалася музика, зухвала, погірдлива музика, яка не сахнулася й не змовкла перед людьми у шинку. Вона лунала все ближче, аж доки прибулець став на порозі.

      Я витягнув шию, але побачив тільки високу струнку постать, бо чоловік спинився на порозі шинку спиною до мене, весело перемовляючись із селянами.

      – Але ж, друзяки! Зробіть мені ласку, хіба не впізнаєте мене? Хіба я схожий на емісара? Гляньте на мене! Хіба їздять державні урядовці четвериком коней по цісарських дорогах без пашпорта? Чи швендяє державний урядовець із люлькою в зубах, як я? Браття! Явіть мені ласку, будьте мудрі!

      Тепер стало видно кілька селянських голів, і стільки ж рук, які чухали ці голови, що мало б означати: «Ласки ми тобі не виявимо, братчику!..»

      – Не згодні? Та на Бога, де ваш розум!

      – Так не буде.

      – Та хіба ж я

4

Прагнення до самозахисту та самоврядування з давніх-давен вирізняло українців (південних русинів) з-поміж інших європейських народів. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комуністичних і соціалістичних громад Росії) створити селянську варту, своєрідну національну гвардію, яку 1846 року офіційно визнав австрійський уряд і яка в кодексі законів була наділена такими самими правами застосування зброї, як і кайзерські війська та жандармерія. Зважаючи на те, що українці ворогували з поляками, служба безпеки на галицькій рівнині під час усіх польських революцій була довірена селянській варті, яка чудово виправдовувала довіру. Те саме відбувалося 1863 року, про події якого мовиться в нашій повісті.

5

Мошко – глузливе прізвисько єврея.