Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857. Группа авторов

себе привертає сльозами да знегодою, і благо чоловікові тому, коли зуміє почуть голос Спасителя, і коли не з скорбію, а з радостію при[й]ме лобзаніє Господнє.

      З Вашого листа, з того, що Ви мені кажете про мою тугу, мені здається, що Ви недолю свою несете, як треба християнину, і за цеє-то я дякую Господа; бо покорность Його святой волі є настоящее щастьє чоловіку на землі. – Об собі скажу, що я не жалкую на Бога за те, що Він взяв до себе мою Лізу, а дякую і хвалю. А писав Вам про се удруге, бо не знав, чи ви при[й]няли мій перший лист, писаний у октябрі. Не без того, що як згадаю про мою доньку, то й сльози покапають, але не за її, і не за себе, а так собі вони ллються. За її не жалкую, бо вона коло Бога, їй лучше, а за себе не жалкую, бо цеє лобзаніє Господнє зробило мене трохи лучшим, чим я був. Я маю гадку, що Ви вже получили мій четвертий лист і справу малярську, і папір рисовальний і поштовий, і карандаші, і Шекспіра. Про брістольський папір не згадав, винен. Почекайте трохи, коли роздобудусь, то пришлю, і книги тож; але не зараз: не все то теє робиться, що хочеш; тільки у однім Вас завіряю – у добрій волі служить Вам, чим Бог послав. В[арвары] Н[иколаевны] тепер нема дома, вона їздила до сестри своєї аж у Орловскую губернию; як вернеться, то писатиме. Вона не така, як тії другі, що Ви розказуєте, та й тих не треба лаять, а тільки не всякій дружбі треба вірить. Ви писали, щоб я взяв у Сажина Ваші дрібнії рисунки, тільки я сього не зроблю, раз за тим, що я того Сажина, може, й не побачу, а друге за тим, що якби і побачив, то він мені їх не отдасть.

      Жінка моя і брат Вам кланяються, а я молю за Вас Бога і остаюсь щирий до Вас

      Андрей Лизогуб.

      Напишіть, чи получили те, що я Вам послав, чи не поламалось що?

      108. Т. Г. Шевченка до В. М. Рєпніної

      25–29 лютого 1848. Орська фортеця

      К[репость] О[рская] 1848.

      25 февраля.

      Тринадцатый день уже читаю ваше письмо, наизусть выучил, а сегодня только нашел время и место (в казармах) ответить вам, добрейшая и благороднейшая Варвара Николаевна. Я как бы ото сна тяжелого проснуся, когда получу письмо от кого-нибудь не отрекшегося мене, а ваше письмо перенесло меня из мрачных казарм на мою родину – и в ваш прекрасный Яготин, – какое чудное наслаждение воображать тех, которые вспоминают обо мне, хотя их очень мало; счастлив, кто малым доволен, и в настоящее время я принадлежу к самым счастливым, я, беседуя с вами, праздную 25 февраля. Не шумно, как это было прежде! но тихо, тихо, и так весело, как никогда не праздновал. И за эту великую радость я обязан вам и Г[лафире] Ивановне. Да осенит вас благодать Божия, пишите ко мне так часто, как вам время позволяет. Молитва и ваши искренние письма более всего помогут мне нести крест мой. Евангелие я имею, а книги, о которых я просил вас, пришлите, это для меня хотя малое, но все же будет развлечение.

      26 февр[аля]. Вчера я не мог кончить письма, потому что товарищи солдаты кончили ученье, начались рассказы, кого били, кого обещались бить, шум, крик, балалайка выгнали меня из казарм, я пошел на квартиру к офицеру (меня, спасибо им, все принимают как товарища).