Повість про Ґендзі. Книга II. Мурасакі Сікібу

палаці відразу для виконання службових обов’язків, але після святкової церемонії їх тимчасово відпустили додому: дочка Йосікійо, намісника провінції Омі, вирушила на Обмивання в Карасакі, а дочка Кореміцу, намісника провінції Сетцу – в Наніва. Адзеці-но дайнаґон ще раз підтвердив свою готовність віддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камі[25] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцівницю Ґосеці свою невправну дочку, її врешті-решт також залишили на службі в палаці.

      Почувши, що посада «найсі-но камі», розпорядниці жіночої прислуги Імператора не зайнята, Кореміцу, намісник провінції Сетцу, попросив Ґендзі посприяти з влаштуванням дочки на вільне місце, й той пообіцяв обов’язково у цьому посприяти. Дізнавшись про це, Юґірі відчув страшне розчарування. «Якби я був старший і з вищим рангом, – подумав він, – то попросив би Кореміцу віддати її за себе. А так я навіть не зможу відкрити їй свого серця…» І хоча його наміри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першої, з Кумої-но карі, раз у раз доводила його до сліз. Він часто зустрічався зі старшим братом його нової пристрасті, який служив у палаці. Отож одного дня принагідно запитав його голосом, приязнішим, ніж завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» – «Кажуть, начебто вже цього року», – відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» – «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути…» – пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте…» – наполягав Юґірі.

      Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.

      «Невже не знає

      Юна діва,

      Сонця світлом осяяна,

      Що серце моє полонили

      Небесні її рукава?»

      Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» – спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» – обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» – «Панич з дому Великого міністра попросив передати», – відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь

25

Саемон-но камі – начальник Лівої охорони воріт Імператорського двору.