Олена Теліга. Ростислав Коломиец

ось молода українська студентка – очима однокурсника майбутнього чоловіка Олени поета Євгена Науменка: «Була це широкого ума, симпатична та весела жінка, яка знаходила спільну мову з кожною людиною. Була душею товариства, мала талант чудово оповідати і часто опановувала цілим товариством… Досить часто у цьому товаристві гралися товариські ігри, фанти, писалися гумористичні вірші та інше… На наших сходинках досить часто читали свої вірші як Олена Теліга, так і я…»

      Олена була однією з найчарівніших жінок українського еміграційного середовища 20-х – початку 40-х років минулого століття. Вона володіла ледь не гіпнотичним даром зачаровування, заворожування тих, з ким їй доводилось спілкуватись. Молоді люди втрачали голови через неї. Приїздили з інших міст, щоб побачити її, зустрітися. Нею марили, їй присвячували поезії. Уже у 1936 році їй надійшло послання від поета Сергія Кушніренка, давнього прихильника Олени, який довгі роки перебував у враженнях від своєї зустрічі з Оленою:

      Чи люблю? Але ж ні.

      Чи любив? Та ніколи.

      Чому ж так наївно

      сплетаються дні?

      Чому моє серце

      таке загадкове?

      А ось і, так би мовити, «офіційне» визнання жіночої невідпорності Олени. У краківському часописі «Ілюстровані вісті» Олену, як популярну на той момент особу, зобразив популярний український художник, гуморист, письменник Едвард Козак, підписавши добрим шаржем «А за мною, молодою, ходять хлопці чередою». Змалював її у вигадливому капелюшку (а вона мала смак вибирати їх) і з задертим догори носом. На малюнку вона дійсно вела за собою череду хлопців, а позаду плентався пес. Олена поставилася до цього з гумором, тільки трохи обурило те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, і – як це художник посмів випустити пса?! На що художник «виправдовувався» тим, що пса він не випускав – сам прибіг. Посміялись… Сміх сміхом, але Олена, ворог буденності, справді з’являлась на людях у вишуканих зелених капелюшках і цим звертала на себе увагу. Усіх вражало, що вона навіть до церкви ходила у капелюшку…

      Друзі згадують її живі очі, що «вміли подавати блискавиці», те, що вона пристрасно любила танці і веселощі. Сумною і заплаканою її бачили лише одного разу – вбивство Петлюри в Парижі…

      А поки що завзята, ентузіастично налаштована першокурсниця бере активну участь в організації українських концертів у празькому Студентському домі. Її ім’я значиться серед учасників колективної декламації поеми Тараса Шевченка «Великий льох». «Гнучка, як молода берізка, вона вміла порушити всіх і вся для наміченого діла», згадує про неї Зоя Плітас. За виручені гроші від концерту його організатори видали збірку віршів Галини Мазуренко, в майбутньому однієї з відомих поетес української діаспори. У Студентському домі відбувалося національне виховання української молоді, підготовка до майбутньої розбудови незалежної української держави. Тут працював спортивний клуб із 100 осіб, український хор