Середземноморське перехрестя. Андрій Харук

було цілком достатньо, оскільки кораблі, з якими мали взаємодіяти ці есмінці, не розвивали вищої швидкості. Головними достоїнствами «Навігаторі» мали стати потужне озброєння і добра маневреність. Конструкторам вдалось реалізувати ці якості, однак корпуси нових есмінців виявились надто легкими і неміцними, що негативно позначилось на їхніх морехідних характеристиках та стійкості до бойових ушкоджень.

      Усі вади і достоїнства «Навігаторі» були притаманні і для наступної серії есмінців – восьми кораблів типу «Дардо/Фольгоре» (1931—1932 рр.). Вони були дещо меншими (1200 т), розвивали більшу швидкість (38 вузлів) мали слабше артилерійське озброєння (чотири 120-мм гармати), але сильніше торпедне (тритрубні торпедні апарати замість двотрубних).

      Зростання уваги до швидкісних характеристик есмінців проявилось у кораблях типів «Маестрале» (1615 т; чотири одиниці, 1934 р.) та «Оріані» (1685 т; теж чотири, 1937 р.). Вони могли розвивати максимальну швидкість 41—41,5 вузлів, а до того ж мали кращі морехідні властивості ніж попередники.

      Останнім типом есмінців, спроєктованим до початку війни, був «Солдаті», який багатьма фахівцями вважається найбільш вдалим з усіх італійських кораблів цього класу. У первинній конфігурації корабель мав стандартну водотоннажність 1650 т і міг розвивати швидкість до 39 вузлів. Однак через встановлення додаткового зенітного озброєння водотоннажність зросла, а швидкість зменшилась до 36—37 вузлів. Головне озброєння, як і на кораблях попередніх типів, складалось з чотирьох 120-мм гармат у двох спарених установках. А от зенітне озброєння було нетиповим: хоч зростаюча роль авіації у бойових діях на морі не була таємницею для італійських конструкторів, вони вирішили відмовитись від 37-мм автоматичних гармат. На есмінцях типу «Солдаті» встановили лише 12 13,2-мм зенітних кулеметів. Досвід війни показав, що цього недостатньо, і на кораблях почали встановлювати 37-мм гармати. Есмінці типу «Солдаті» відзначались гармонійним зовнішнім виглядом, добрими морехідними якостями, але, як і есмінці попередніх типів, були вразливими до бойових ушкоджень. 12 кораблів «Солдаті» першої серії увійшли до складу флоту у 1937—1939 рр., п’ять другої – у 1942 р. (ще два не були добудовані).

      У роки Першої світової війни Італія у значній кількості будувала міноносці – відносно невеликі і недорогі кораблі, які добре підходили на роль «витратного матеріалу». Після завершення війни італійські конструктори продовжували розвивати цей клас кораблів. У 1919—1920 рр. флот поповнили чотири кораблі типу «Палестро» – відносно великі (925 т), але слабко озброєні (дві 76-мм гармати і два двотрубних 450-мм торпедних апарати). Серія міноносців типу «Дженералі» (шість одиниць, 1921—1922 рр.) була меншою (635 т), але сильніше озброєною (три 102-мм гармати, чотири 20-мм зенітки, два двотрубних 450-мм торпедних апарати). У 1923—1924 рр. були збудовані чотири кораблі типу «Куртаноне», які мали ще більші розміри (890 т) і потужніше озброєння (чотири 102-мм гармати у двох спарених установках, дві 76-мм зенітки, два тритрубних 450-мм торпедних апарати).

      Після перерви тривалістю понад