Петро Дорошенко. Владислав Карнацевич

а отже, й антитетерінське повстання. Як писав один з карателів повстанців С. Чарнецький: «Вся Україна вирішила вмирати, але не піддатися полякам!» Одним з перших спалахів цього повстання був заколот па волоцького полковника Попенка. Придушував бунт герой нашої книги, Попенка за наказом Тетері було страчено. Але на арену боротьби з ненависним польським ставлеником вийшли й інші, більш відомі особи. Проти Тетері й поляків виступають Іван Виговський, що знудьгувався за великою політикою, Юрій Хмельницький, котрий завжди використовується як додатковий козир, герой оборони Конотопа Григорій Гуляницький. Повстання благословляє принциповий противник і католиків, і москов ського кліру київський православний митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. У боротьбу включається Запорозьке низове козацтво на чолі з непогамовним Іваном Сірком, супроти «ляхів» воюють загони Степана Сулими, а також, перейшовши Дніпро, війська Івана Брюховецького, який відчув свою міць. Нареш ті, б’ється з поляками і простий український народ, що не забув реалій середини сторіччя. У цій ситуації старшина Тетері діє досить пасивно. Це повною мірою стосується і Петра Дорошенка, який, очевидно, не збирався ні очолювати антипольський рух, ані підтримувати всіма силами своїх високопоставлених патронів – Тетерю і Яна ІІ Казимира.

      Хапаючись за владу, Павло Тетеря виявляв надзвичайну жорстокість, караючи вогнем і мечем непокірні села й міста. Не краще діяли і поляки. Виговського було схоплено і страчено 16 березня 1664 року. У своїй книзі «Українська національна революція XVII ст.» історики В. Смолій і В. Степанков пишуть: «Пройшовши тернистий шлях «блудного сина» ідеї державної самостійності України, він саме тепер цілком сприйняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав на вівтар її реалізації власне життя». Зберігся цікавий лист на адресу вального сейму (парламенту) Речі Посполитої, який склали впливові старшини Тетері Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Тимофій Носач, Павло Яненко-Хмельницький, Остап Гоголь і Самійло Зарудний. У ньому автори доводять, що провина Івана Виговського дуже перебільшена – колишній гетьман, звичайно, підтримував зі змовниками «ганебні зв’язки», але обвинувачення його в керівництві масштабним повстанням – явна обмова, справа рук польського шляхтича Маховського. (Пізніше Дорошенко випаде нагода помститися кривдникові Виговського, про що ми розповімо в іншому розділі.) Так Петро Дорофійович намагався пом’якшити удар, що його завдавали поляки по видатних представниках українського політикуму.

      Примітки