Легенди і міфи Стародавньої Греції. М. А. Кун

їх, він обіймає їх похололі тіла, але глибоко вп’ялася і йому в серце стріла Аполлона, і впав він трупом на тіла своїх братів. Дамасіхтона вразив Аполлон у стегно біля самого коліна, хоче вирвати з рани золоту стрілу син Ніоби, раптом із свистом впивається друга стріла йому в горло. Здійняв до неба руки останній із синів Ніоби, юний Іліоней, він благає богів:

      – О, олімпійські боги, згляньтеся, помилуйте!

      Зворушило його благання грізного Аполлона. Але пізно! Уже злетіла з тятиви золота стріла, не можна вернути її. Пронизала вона серце й останньому синові Ніоби. Швидко донеслася чутка про велике нещастя до Ніоби. Зі сльозами розповідають слуги і Амфіону про загибель його синів.

      Не переніс їх утрати Амфіон, він сам пробив собі груди гострим мечем.

      Схилившись над тілами синів і чоловіка, ридає Ніоба. Вона цілує їх похололі вуста. Розривається від страждання серце Ніоби. В розпачі простягає нещасна руки до неба. Але не про милість благає вона. Горе не зм’якшило її серця. Гнівно вигукує вона:

      – Радій, жорстока Латоно! Веселись, поки не насититься твоє серце моєю скорботою! Ти перемогла, супернице! О, ні, що кажу я, не перемогла ти! У мене, нещасної, все ж більше дітей, ніж у тебе, щасливої! І хоч багато навколо мене мертвих тіл моїх дітей, все ж я перемогла тебе, все ж більше зосталося дітей у мене, ніж у тебе.

      Тільки замовкла Ніоба, як пролунав грізний дзвін тятиви. Жах охопив усіх. Тільки Ніоба лишалася спокійною, нещастя додало їй сміливості. Недаремно рознісся дзвін тятиви лука Артеміди. Одна з дочок Ніоби, які стояли в глибокому смутку навколо тіл братів, падає, вбита стрілою. Ось знову дзвенить тятива, і падає друга дочка Ніоби. Шість золотих стріл одна за одною злетіли з тятиви лука Артеміди, і мертвими лежать шість прекрасних юних дочок Ніоби. Лишилася тільки наймолодша дочка. Вона кинулась до матері і сховалась у неї в колінах, у зборках її вбрання.

      Горе зломило горде серце Ніоби.

      – Лиши мені хоч наймолодшу доньку, велика Латоно! – благає Ніоба, сповнена скорботи, – хоч одну залиш мені!

      Але не зглянулась богиня, і пронизує стріла Артеміди й наймолодшу дочку.

      Стоїть Ніоба, оточена тілами дочок, синів і чоловіка. Немов заціпеніла вона з горя. Не колише вітер її волосся. В її обличчі немає й кровинки, не світяться життям її очі, не б’ється в грудях серце, тільки сльози скорботи ллються їй з очей. Холодним каменем скувало її члени. Знявся бурхливий вихор і переніс Ніобу на її батьківщину, в Лідію. Там, високо на горі Сипілі, стоїть обернена в камінь Ніоба і вічно ллє сльози скорботи.

      Геракл[105]

      Міфи про Геракла викладено за трагедіями Софокла («Трахінянки») і Єврипіда («Геракл»), а також за сказаннями, що згадуються в «Описі Еллади» Павсанія.

      Народження і виховання Геракла

      В Мікенах[106] правив цар Електріон. У нього викрали телебої[107], під проводом синів царя Птерелая, стада. Телебої вбили синів Електріона, коли

105

Геракл (у римлян Геркулес) – найбільший герой Греції. Спочатку він вважався за сонячного бога, що разив своїми стрілами, які б’ють без промаху все темне і зле, був богом, який зціляв і насилав хвороби. Він мав багато спільного з богом Аполлоном. Але Геракл – бог і герой, що зустрічається не тільки у греків; таких героїв-богів ми знаємо багато. З них особливо цікаві вавилонський Гільгамеш і фінікійський Мелькарт, міфи про яких мали вплив на міфи про Геракла; і ці герої ходили на край світу, звершували великі подвиги і страждали, як Геракл. Поети всіх часів завжди користувалися міфами про Геракла; їх увагу приваблювали подвиги і страждання, що випали на долю Геракла. В зоряну ніч ми можемо бачити Геракла (під римською його назвою Геркулеса) на небі, бо його ім’ям зветься одне із сузір’їв, а поряд із сузір’ям Геркулеса ми бачимо сузір’я Гідри, тієї потворної багатоголової гідри, яку вбив Геракл.

106

Одне з найдавніших міст Греції, знаходилось в Арголіді на Пелопоннесі.

107

Плем’я, що жило на заході Середньої Греції, в Акарнанії.