Лісова пісня. Леся Українка

не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе

      «Той, що в скалi сидить».

      Р у с а л к а

      (з жахом)

      Нi, любий тату, я буду слухатись!

      В о д я н и к

      То йди на дно.

      Р у с а л к а

      (поволi опускаючися в воду)

      Я йду, я йду… А бавитися можна з рибалкою?

      В о д я н и к

      Та вже ж, про мене, бався.

      Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька.

      Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.

      Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi.

      Р у с а л к а

      Але ж вiн вродливий!

      В о д я н и к

      Ти знов своєї?!

      Р у с а л к а

      Нi, нi, нi! Я йду!

      (Поринає).

      В о д я н и к

      (поглядаючи вгору)

      Уже весняне сонце припiкає…

      Ху, душно як! Прохолодитись треба.

      (Поринає й собi).

      ДIЯ I

      Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.

      З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.

      Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку.

      Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

      Л е в

      Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

      Л у к а ш

      Та я хотiв собi сопiлку втяти, – хороший тута вельми очерет.

      Л е в

      Та вже тих сопiлок до лиха маєш!

      Л у к а ш

      Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова та липова, – ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, – та лепсько грає!

      Л е в

      Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.

      Л ук а ш

      Та як же будемо сидiти тута?

      Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…

      Л е в

      То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi.

      Посiєм коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, – та й не приступиться нiяка сила…

      Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.

      Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.

      Р у с а л к а

      (випливає на берег i кричить)

      Дiдусю!