Пригоди бравого вояка Швейка. Ярослав Гашек

була потрібна.

      – Це був його обов’язок, любий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж піду соборувати.

      – І також до холерного бараку, – докинув Швейк, – можете піти з нами, аби на власні очі побачити, щî це значить жертвувати собою.

      – Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повірте, що я в жахливому становищі! Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?

      – Коли вас призовуть до війська й ви підете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб Цар наш Небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.

      – Пане, це серйозна справа, – мовила гідра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.

      – Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.

      – Швейку, мені вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, – я думав, цей добродій розповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися в нашу розмову, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитись. У такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі розводитись. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».

      Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.

      Та впертий гість і не ворухнувся.

      – Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.

      – Ані з місця не зрушу, поки не заплатите, – затято відповіла гідра.

      Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:

      – У такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним що хочете.

      – Ходімте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пиці, дістане тричі». – І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.

      Присвячений роздумам вечір мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:

      Як в похід ми вирушали,

      Всі дівчата заридали…

      І бравий вояк Швейк співав разом із ним.

      Соборування в шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець – офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов’язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватись.