Мартін Іден. Джек Лондон

відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже це різкий був перехід од Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоятиме вище від цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але жодного разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли його. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він ще гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшого вимагати й від життя – але, звісно, не в такому товаристві. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. Він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв. Очі Рут обіцяли йому книжки й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механізм, де він міг простежити рух кожного коліщатка. Вони кликали до ницих виснажливих утіх, в кінці яких була могила. А ті янгольські очі надили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. В них він бачив відблиск і її душі, і своєї.

      – У вашій програмі є один недогляд, – сказав він. – Я маю йти на побачення.

      В очах дівчини промайнуло розчарування.

      – Певно, до хворого друга? – ущипливо зауважила вона.

      – Ні, на справжнє побачення… – він затнувся, – з дівчиною.

      – Ви не дурите мене? – спитала вона суворо.

      Мартін глянув їй в очі і відповів:

      – Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? Тільки ви досі мені не сказали, як вас звуть і де ви живете.

      – Лізі, – уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом. – Лізі Конолі. А живу я на розі П'ятої та Маркет-стріт.

      Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів:

      – У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!

      Розділ VII

      Минув уже цілий тиждень, відколи Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився завітати до неї вдруге. Кілька разів, набравшись духу, він уже збирався піти, а потім його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніше відвідати її, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок і колишніх товаришів, він не мав нових, і йому нічого не лишалось, як тільки читати й читати. Читав він стільки, що звичайні людські очі давно вже не витримали б такого напруження. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Та й мозок у нього був, наче незаймана земля, раніше він ще ніколи не знав абстрактних думок. Тепер же ця незаймана земля була готова до посіву. Не стомлений науками, він схоплював книжну премудрість немовби гострими зубами, які не