Мартін Іден. Джек Лондон

ружився з матір'ю Джека невдовзі після появи майбутнього письменника на світ і замінив йому батька. Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була, а на той час, коли Джек підріс, і зовсім потерпала від злиднів. Тому йому рано довелося розпочати працювати: в одинадцять років він розносить газети, паралельно навчаючись у початковій школі, а з тринадцяти йде на консервну фабрику, де робочий день тривав одинадцять годин.

      Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом висловився так: «Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер – вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод! Відтоді, коли я стягнув той єдиний кусок м'яса, я не знав іншого поклику, крім поклику шлунку, і сьогодні, коли я чую й більш високий поклик, – все, як і тоді, затьмарює відчуття голоду». Не раз йому доводилося зазнавати його й пізніше, аж до того часу, коли він став відомим письменником. До речі, це «відчуття» виразно позначилося й на романі «Мартін Іден», воно є одним з його лейтмотивів і ввійшло в концепцію образу головного героя.

      Найбільшою відрадою Лондона-підлітка було читання книг, до нього він приохотився ще з раннього дитинства. Систематичної освіти він не здобув, вона обмежилася початковою школою, далі довелося постійно займатися заробітками, щоб підтримувати сім'ю, яка бідувала. Отже, освіту Джек Лондон в основному здобував самотужки, шляхом постійного й безсистемного читання. Цим, як і багатьма обставинами біографії й рисами творчості, її яскравою своєрідністю він нагадує двох інших великих письменників першої половини XX ст., вихідців із соціальних низів – Максима Горького й Кнута Гамсуна. Щоправда, до школи автор «Мартіна Ідена» повернувся у дев'ятнадцятилітньому віці, вже після публікації першого оповідання «Тайфун біля японських берегів», гостро усвідомивши необхідність освіти, але провчився лише один рік. У 1896 р. він вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, але провчився лише один семестр і залишив навчання через матеріальну скруту.

      У біографії молодого Лондона вловлюється певний ритм: періоди механічної виснажливої праці чергуються в ній з періодами мандрів і пригод, до яких спонукала його романтично-авантюрна вдача. Консервна фабрика змінювалася «устричним піратством», службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що відправилася до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків. Повернувшись до Сан-Франциско 1893 року, він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції і знову тікає, тепер уже на «велику дорогу». Щоб легше було мандрувати, він приєднується (не з ідейних міркувань) до «Армії Келлі», своєрідної «ходячої петиції» на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних, яка відправилася з Каліфорнії до Вашингтону. Коли ця «армія» розсіялася, Джек Лондон перетворився на бродягу-одинака, проїхав три тисячі миль залізницями США й Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Про все це згодом він розповість у серії нарисів «Дорога» (1907—1908).

      Під час цих мандрів у нього визріває тверде рішення стати письменником. Тепер у літературі він бачить своє покликання і єдиний свій шлях у житті. Повернувшись додому, Лондон з усією серйозністю береться за справу: посилено займається самоосвітою, багато пише, працюючи по п'ятнадцять годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожитковий мінімум, не гребуючи найтяжчою і найбруднішою роботою, як у пральні Бельмонтської академії. Втім, про цей період свого життя, про своє важке й складне входження в літературу письменник докладно й вражаюче розповів у романі «Мартін Іден», і немає потреби тут на цьому зупинятися.

      Але тут у біографії Джека Лондона з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод, який несподівано виявився плідним і щасливим для його письменницької долі. В 1897 р. Сполучені Штати охоплює відома «золота лихоманка», викликана звісткою про відкриття багатих розсипів золота в Клондайку на Алясці. Туди хлинули золотошукачі з усієї країни, і між ними був Джек Лондон. Він забрався в глибину Аляски, але підчас довгої полярної ночі захворів на цингу й змушений був повернутися додому.

      Однак було б неправильним сказати, що повернувся він ні з чим: з Аляски він вивіз щедрий багаж незвичайних вражень, побаченого й почутого від золотошукачів, що й стало його «золотою жилою». З усього цього постають книги його «північних оповідань», які приносять йому славу й найвищі в тогочасній Америці гонорари.

      Коли Джек Лондон повернувся з Аляски, йому було двадцять два роки, він мав багатий життєвий досвід і перші проби пера. Попереду було нове сторіччя і кар'єра професійного письменника.

      Першим пробилося до друку оповідання «За тих, хто в дорозі» (1899), за ним ще декілька було опубліковано в періодичних виданнях, а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона, яка складалася з 9 оповідань, названа, як одне з них, «Син Вовка». Вона привернула увагу і читачів, і критиків. Далі одна за одною виходить ще кілька збірок на клондайкську тему: «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), ранній, не зовсім вдалий роман «Дочка снігів» (1902) та дві анімалістичні повісті, дія яких відбувається на Півночі – «Поклик предків» (1903) та «Біле Ікло» (1906). Разом з пізніше