Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського. Данило Яневський

на віки визначила відносини між основними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними християнськими деномінаціями.[3]

      Саме цей конфлікт, як з'ясувалося вже за століття, і став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:

      – Брацлавщина – 450—500 тис. осіб (не менш як 220 шляхтичів) у 960 селах;

      – Волинь —680 тис. (шляхти —близько860сімей)у2130 селах;

      – Київщина – 500—550 тис. (610 шляхетських сімей) у 1460 селах.[4]

      Висновок перший

      Упродовж семисот років, тобто від часів Володимирового Хрещення та «Руської правди» (988/1054 pp.) і до першого розділу Речі Посполитої (1772 p.), руська людність на території сучасної Правобережної України населяла держави, що їх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовічні «українці» в повному обсязі користувалися всіма належними тій чи іншій соціальній верстві правами, закріпленими в «Руській правді», «Статуті Великого князівства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаєвого права. Цими правами від народження користувалося принаймні двадцять поколінь тогочасних «українців». Причому права були нерозривно пов'язані зі становими обов'язками.

      Якою зробили «Україну» під час російської окупації?

      Упродовж півтора століття Російська імперія провадила на захоплених землях політику ліквідації чинних тоді прав та свобод підданців РП, політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати дійсні соціо-культурні, релігійні відмінності між так званими «великоруськими» і так званими «малоросійськими» губерніями загалом не вдалося. «Малоросійські», натомість, чітко ділилися на дві нетотожні між собою цілості – «правобережну» та «лівобережну». Географічний кордон між ними проходив по правому берегу річок Дніпро та Псел, якщо зовсім точно – по східному кордону дії Статуту Великого князівства Литовського, унікальної збірки римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від Х ст. Ліквідація польської держави, запровадження принципово відмінної від колишньої дегенеративної правової системи, ліквідація основних прав та свобод шляхти, міщан, закріпачення селян, проведення принизливої для руського населення культуртрегерської політики, яка заперечувала гарантоване їм упродовж попередніх століть право на релігійну та культурну самоідентифікацію, спричинили головно відчуження абсолютної більшості людей від окупаційної влади.

      Натомість тогочасне населення теперішньої Лівобережної України було в більшості своїй переселене з інших територій і тому ставилося

3

Усі деталі див.: Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. – Львів. – 2000. – 426 с

4

Яковенко Н. Указ. праця. – С. 17, 24, 35, 37, 39, 41, 45, 49, 57, 62, 64, 65, 77, 79, 80, 82, 84—85, 87, 88, 90, 91, 98, 100, 121, 124, 203, 215, 228.