Князі Острозькі. Петро Кралюк

високого зросту, з довгастим обличчям. Він носить сиву бороду і звислі вуса. На голові – тканий золотом чепець, подібний до того, у якому малювали короля Сигізмунда І. Старий гетьман одягнений у пурпурову ферязь, розшиту спереду золотом. Ці кольори використовувалися при зображенні візантійських імператорів. Чи не хотів художник, малюючи такий портрет Костянтина Івановича, натякнути, що той достойний монаршої влади, і (свідомо чи несвідомо) порівняти його з імператором Костянтином?

      Оршанська битва відлунює і у фольклорі. До нас дійшла білоруська народна пісня «Ой, у неділю пораненько…», у якій оспівується ця битва. Однак чи не найбільший інтерес для нас становить «Волинський короткий літопис». У ньому дається поетичний опис Оршанської битви і прославляється князь К. І. Острозький. При цьому автор свідомо звертається до античних ремінісценцій, що було характерно для ренесансної естетики. Ось як, наприклад, описується переправа військ під проводом Костянтина Івановича через Дніпро. Князь:

      …спом’янув славу,

      і смілість хороброго Антіоха,

      і великого гетьмана Александра Македонського,

      як він війську персидському

      ріку Арсіанську перейти повелів.

      Перші замочилися,

      А останні як по сухому перейшли.

      Так і він переднім людям пливти повелів,

      А останні вже як по броду перейшли.

      Слід завважити, що при описові битви автор «силу велику московську» прирівнює до «раті татарської», таким чином наголошуючи на тому, що ця битва була своєрідним цивілізаційним конфліктом між «Європою» та «Азією».

      Завершується опис битви моралізаторськими цитатами із святого Єфрема Сиріна, пророка Ісайї, тобто, здавалося б, у цілком традиційному для давньоруської літератури дусі. Проте далі трапляються моменти, що свідчили про нові віяння, котрі йшли із Заходу. Зокрема, князь К. І. Острозький порівнювався з лицарями-хрестоносцями:

      Прирівняний ти є великим хоробрим рицарям

      славного міста Родоса,

      які-бо своєю мужністю

      численні замки християнські

      від поганських рук спокійними чинять.

      У цьому випадку малися на увазі лицарі-іоніти, які жили на острові Родос з 1310-го по 1522 рік і виступали силою, яка протидіяла експансії мусульманського Сходу.

      Прославляючи Костянтина Івановича, літописець навіть пише таке:

      За такий учинок

      не тільки в тутешніх великих, столичних містах —