Леонід Кравчук. Андрій Кокотюха

«застою»

      Володимир Щербицький був вільний від частини тих суперечностей, які були притаманні Петру Шелесту. Вже через кілька місяців після обрання першим секретарем ЦК Щербицький підписав листа, яким повелівалося вилучити з усіх бібліотек книгу Шелеста «Україно наша Радянська» як таку, що «завдає шкоди справі інтернаціонального виховання трудящих». Тоді ж, день у день, з’явився замовний висновок «експертів», керівників кількох академічних установ – М. Шамоти (директор Інституту літератури), Б. Бабія (академік, секретар Відділення економіки, історії, філософії і права АН УРСР), О. Шевелєва (заступник директора Інституту історії), які констатували, що автор книги з підозрілою назвою «Україно наша Радянська» (декому в ній вбагалась навіть прихована абревіатура – УНР, не більше й не менше!) допустився серйозних «ідейних помилок». Перелік цих помилок у вердикті Шамоти і компанії починався з того, що в книзі Шелеста начебто «надмірно багато місця відводиться минулому України, дореволюційному періоду», до того ж минуле висвітлено без належного «класового аналізу». У тому ж дусі була витримана й спеціальна постанова ЦК, а також стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973 р.), текстуально дуже близька до висновків «експертів».

      «І в роботі ЦК, і для Щербицького зокрема українська мова тоді не перебувала в центрі уваги, – згадує Леонід Кравчук. – Пам’ятаю один партійний з’їзд, перший, коли Щербицький прийшов до влади. Ми довго вирішували таке питання: проводить ЦК Компартії України свою політику чи здійснює? Це для резолюції готувалося. Ви скажете, а хіба не все одно? Все, та не все… Дискусії з цього питання тривали дуже довго. У кожного секретаря це обговорювалося, на спеціальному секретаріаті обговорювалося, все це моя робота була. Можна вжити: «проводили». Але ж одне із значень цього слова – «керувати діяльністю кого або чого-небудь». Компартія України ніким і нічим керувати не могла, це парафія лише КПРС. «Виробляти» – також шкідливе слово, бо КПУ по суті нічого не виробляла сама, лише керувалася генеральною лінією партії. Ну, а «здійснювати» – це якраз для нас. Бо ми – виконавці, ми в радянській Україні здійснювали політику Москви. А Москві розвиток української мови і культури був ні до чого! Для Щербицького Україна була не так батьківщиною, як великою республікою Радянського Союзу!»

      Про це нагадувала й постанова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику», прийнята в січні 1972 року. Культивувалась атмосфера нетерпимості, підозріливого, що ґрунтувався на догмах, вишукування ворогів, у тому числі – внутрішніх. Естетичні критерії поглиналися політико-ідеологічними. Заклик «викривати ідеологію й практику націоналізму та сіонізму», не допускати «лібералізму в оцінці творчості окремих літераторів і митців» і водночас посилювати «ідейно-виховну роботу серед творчої інтелігенції» звучав як заклинання. Ці слова взято з доповіді Володимира Щербицького 1972 року. Подібна риторика, підігріта 50-річчям СРСР, була щоденним