Яса. Том 2. Юрій Мушкетик

Читать онлайн.
Название Яса. Том 2
Автор произведения Юрій Мушкетик
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2006
isbn 966-03-3541-5



Скачать книгу

Його ім’ям назвуть кораблі і міста. Воно вже летить на крилах вічності. Благословенний час, тільки збігає він надто повільно.

      Служник з дзиґарями чипів за хановою спиною, але хан волів на дзиґарі не дивитись.

      Врешті прибіг захеканий гонець – один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Дніприща, то звістка долетіла, як птиця.

      – Гяури сплять. Лід навколо Січі не обрубаний. Яничари вже заходять до фортеці.

      Хан зняв із мізинця персня, дав гінцеві.

      – Перейняти всі дороги до втечі. Оточити фортецю з усіх боків, щоб і дух не вилетів звідти, – вже вкотре повторив слова Кепрюлю.

      На Дніпрі знову лунко стрельнула крига. Відтак із синьої мли долинуло коротке вовче виття. Це вже вив не вовк: татари подавали знак, що Січ оточили, що кільце замкнулося.

      Селім-Гірей вийняв із піхов шаблю. На її лезі з обох боків горіли золотом слова: «Володар хан» – з одного боку і «Це – найпевніший доказ» – з другого.

      Хан поцілував шаблю і поклав її собі на коліна. Він розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурів.

      IV

      Сироватка реготав уві сні. Йому снилося, що кум Шевчик і його брат Одарій виловили в Скарбній русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сітку, в яку замотали її січовики. Мокія розпирав сміх, бо козаки забули звичай, який найпильніше забороняв приводити на Січ жінку, а русалка хоч і нечиста сила, а таки ж жіночої породи. От, думав, перепаде їм, як вернуться з обідні запорожці.

      Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всі жінки, які снилися будь-коли Мокію, були схожі на Мавру. Чи через те, що майже не знав інших молодиць, чи за щось в покуту. Він розумів це навіть уві сні, сердився, але нічого не міг перемінити. Отак – не вистачало йому ще на Січі Маври.

      Од реготу й пробудився, й здивувався, що лежить на долівці. Йому нахолов правий бік – низом з-під дверей бив холодний, як лезо ножа, струмінь. Але ворушитися не хотілося, він потягнув кирею, обгорнувся полою. Помацав рукою – груба вже вичахла. Ліворуч, вткнувшись писком йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав уві сні губами, прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посміхнувся й осінив себе хрестом. Про всяк випадок. З лівого кутка куреня долинув тихий гомін. Сироватка повернув голову (в ній одразу ніби зрушилося щось, аж тенькнуло в скроні, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве світло, котре вибивалося з-під попони. Там сиділи запеклі картярі. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку між грубою та стіною, завісилися двома попонами – однією од високого полу при стіні, на якому спали запорожці, другою – од причілкових вікон та дверей. На підлозі стояла свічка з воску й чорнобильнику у дерев’яній тарілочці. Він тільки її й бачив. Гравців не було видно – та вони вже, либонь, і не грали, просто точили ляси – він вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тільки один голос – старого Цвіркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна