Яса. Том 1. Юрій Мушкетик

чуприна – розчесана, кунтуш – охайний. І при тому не скупердяй, не труситься ні над шелягом, ні над алтином. Найбільше кошовому подобався отой його порух головою – ледь вловний, ніби аж погордливий, од якого темно-русий чуб спадав на лівий бік, прикривав чоло. Він і справді гордовитий, капосний хлопець. Почни йому вичитувати, і нехай хоч на чисницю вловить неправди, стріпне чубом, встромиться поглядом у вікно – й не руш.

      – Ти хоч чуєш? – з серцем обізветься кошовий.

      Мовчить.

      – Чуєш, питаю?

      – Та чую.

      Й по тому.

      Очі в Лавріна непоступливі і погляд твердий. Все заховано всередині, взято на міцні защіпки. Щоправда, не тільки Лаврін такий. І де вони набираються свавільності, – міркував отаман. Наче ж тримає їх на наструнених віжках, а от же!..

      А на дідька вони такі треба, коли б тільки гнулися перед отаманами, – враз звільнився думкою. – Гнутимуться перед отаманами – гнутимуться й перед панами.

      Ніхто не виказав кошовому більше непослуху, як Лаврін. Ніхто не сказав стільки слів наперекір, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав біля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний і маркітний світ. Втішався ним, як рідним сином, не кривдив ніколи, хоч, прости Господи, іноді й кортіло потягти батожильном по спині. Службу свою Лаврін справляв ні добре, ні кепсько, не приховував нехіті до неї. То правда, служба ця не вельми в пошані у козаків, і Лаврін потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь інший біля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, місце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди.

      Лаврін же давно проситься в степову сторожу. А отаманові шкода його відпускати. Ще й через те, що якийсь він ніби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що сміливий. Лаврін – немов розумна доросла дитина з ніжною і допитливою душею. Та допитливість росла разом з його літами.

      Бувало, виберуться десь на річкові розливи або обсядуться в хаті, а він все – чого та чого? Не зглянуться, коли й ніч мине. Не вельми говіркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарні кошовому ті вечори, в них пересіяв і власне життя, бачив, де проїхав уповні, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврін немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хтозна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То більше останнім часом з Лавріном коїлося дивне. Душа його кудись летіла, чогось прагла, а куди й чого – розгадати не міг. Лаврін же не казав нічого. Може, то грає хміль молодості? Тоді нехай їде в степи, там той хміль або переграє в міцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злості, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обійде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в поході тараню – Лаврін тільки стріпне чубом і дивиться кудись поверх голів, немов те й не про нього. Затіють козаки бійку – обійде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокія Сироватки, поблідне мов стіна, хапається