Яса. Том 1. Юрій Мушкетик

Читать онлайн.
Название Яса. Том 1
Автор произведения Юрій Мушкетик
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2006
isbn 966-03-3540-7



Скачать книгу

ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кілька кроків.

      На полиці, вишикувані рядками, стояли дзиґарі. Всі – химерні та мудраційні. Попереду – найкоштовніші, подаровані великими державцями. Дзиґар з вовком, у вовка в зубах вівця, турок стріляє у вовка стільки разів, скільки зараз годин, – дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухається, коли молот вибиває об неї години, – дарунок польського короля; сторожова вежа, на якій щогодини з’являється новий стрілець, – від московського царя. Гетьман тупо дивився на дзиґарі, і коли зненацька на вежі поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрілець – сахнувся, трохи не випустив п’ятисвічника. І аж скреготнув зубами. Вчора сам завів це мертве залізо, а сьогодні вже й забувся. А ще стрілець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.

      Непроста річ писати листи цареві.

      Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з’їв і його сон. Два писарі пріли над аркушами, а лист так і лишився незакінчений. Він сам стомився від писання й від тяжких думок. Сьогодні його найбільший неспокій – Сірко. Чоловік свавільний, непримиренний, годі й думати про те, щоб схилити його на свій бік, він читає твої думки й забігає наперед твоїм замірам. А отже, гетьман не знає, як упевнити царя, що Сірка треба знову відправити туди, звідки привозять соболині хутра. Що він небезпечний цареві так само, як і йому, гетьману.

      «…враг той давній Сірко о сирній неділі присилав до нас писаря військового з товаришами, – подумки перечитував листа, – вимагав від нас нібито запасів, ордою стращав, а насправді вивідував, де війська стоять і яка їхня поведенція. А писар сам сказав по своїй совісті, що той-таки Сірко Москві служити не збирається».

      Гетьман подумав, що Сірко й справді давній його ворог. Надто круто сходились і розходились у житті їхні дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батурині, мов дві шаблі. Самойлович пам’ятав, як ішов він з образом Спасителя до аналоя, біля якого лежала гетьманська булава, – скінчилося гетьманство Многогрішного, – а чорні горлянки ревіли, аж темріло в очах: «Сірка! Воліємо Сірка гетьманом!» Ще Самойлович пам’ятав, як тремтіла лівиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоїлася на перев’язі), коли підтримував його. І як зімкнувся козачий стрій, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потім утікали в Козачу Долину. Січові харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожців і всіх городових козаків. Либонь, ще не вивіявся їм з пам’яті запах старшинської крові, пролитої на Чорній раді в Ніжині. Але зась. То була остання свавільна самовільна рада. Старшина стала на тому: на нові вибори простих козаків не пускати, а обрати гетьмана «тихими голосами». Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрільці стольника Григорія Неєлова, простих козаків туди не пустили. З Чернігова привезли архієпископа Лазара Барановича, і ті ж Дмитрашко та київський полковник Солонина поставили Самойловича