Без козиря (збірник). Петро Панч

порога, він, виправдуючись, мов на допиті, поспішно заговорив блідими губами:

      – Хіба він малий! Пробував умовляти, а тепер діти дуже слухають батьків?

      Солдати штовхнули його з дороги й ступили до хати. Один був кремезний, з похмурим, вузлуватим обличчям, з круглим великим носом. Він був набагато старший за другого, блакитноокого рожевого хлопця з вицвілим, як у пастухів, волоссям. Вони окинули допитливими поглядами вогку землянку. Ілько злякано кліпав над мискою. З недонесеної до рота дерев'яної ложки капала на стіл сіра юшка. Харита в позі приреченої до страти прикипіла до долівки серед хатини.

      – Рефольвер! – сказав старший солдат, не слухаючи Байди, і багнетом підняв на ліжку тверду засмальцьовану подушку. Молодший зазирнув у пічурку.

      – Ружіє надо!

      Байда, все ще не розуміючи, чого вони прийшли, продовжував виправдуватись:

      – Ось спитайте старої. Харито, хіба я йому не говорив – на загибель ідеш і нас під біду підводиш!

      – Хіба в нього свого розуму немає? – проговорила Харита, не сходячи з місця, лише ворухнувши пересохлими блідими губами. – Тільки що нежонатий.

      – Ружіє надо! – повторив молодий солдат і заглянув через поріг до хатини.

      Байда нарешті зрозумів, чого від нього хочуть солдати, і знизав плечима:

      – Яке там оружіє! Зроду-віку в хаті не було. Нема, нема! – і для більшої зрозумілості замотав головою. – Нема, нема оружія. Шукайте! – Він навіть сам почав перетрушувати своє збіжжя, що тхнуло важким, прілим духом.

      Але солдати ніби й не збиралися робити трус. Старший опустився на ослінчик і поклав на стіл руку з вузлуватими, затужавілими пальцями. Між вказівним і великим могла вільно вміститися рука його блакитноокого товариша, який теж підійшов до столу. Вони ще раз окинули вогкі кутки землянки й чомусь похитали головами. Потім обидва звели очі на Байду й криво посміхнулись. Молодший щось сказав, старший з доброю посмішкою на загрубілому обличчі закивав головою, глибоко зітхнув і знову глянув на Байду.

      – Большевік?

      Байда губився з поведінки солдатів, але від такого запитання йому стало тепер зрозуміло, що вони прийшли по нього, і Байда, враз захрипнувши, знову почав виправдуватись:

      – Та що ви, товариші, який же я більшовик?

      Солдати знову посміхнулись.

      – Товариш, та, та, товариш! – І старший поплескав Байду по спині. Потім вивернув перед його розгубленими очима свою широку долоню. Вона була схожа на стару порепану підошву. Криві пальці росли із сизих, як вичовгані залізні плити, мозолів.

      – Товариш! – повторив він і звівся з ослона.

      Байда тепер не знав, чи треба якось виправитись, чи повторити: у солдата була мозолиста рука робітника.

      На порозі з'явився в сірій папасі з червоним верхом гайдамака. Він окинув поглядом землянку, як карцер, у якому сидів уже спійманий бунтар. Розкидане на ліжку й по хаті шмаття доводило, що трус уже відбувся. Солдати нахмурились.

      – Тягти? – кинув гайдамака на Байду.

      Старший солдат ще раз копирснув багнетом подушку, покрутив заперечливо