Смерть Атея (збірник). Валентин Чемерис

визначали перед військом, вождями й народом спадкоємця і старшого після себе. Щоб на випадок чого уникнути смути й розбрату. Ось тоді й задумався Атей: кого йому оголосити перед фракійським походом майбутнім царем Скіфії?

      Гелон старший. Не такий вдатний, як молодший його брат, але, дякувати богам, і не дурень. Принаймні хватку до влади має, зваги йому не позичати. Хоча й скритний і нещирий – на умі в нього одне, на язиці інше. Жде не діждеться, коли ж батько піде у світ предків, щоб самому царем стати. Помисли свої потаємні, з якими спати лягає і встає, при собі тримає, та Атею і так усе видно. Тільки Оріка він більше любив, не бажав Орік батькової смерті і до влади не поривався – це теж було видно Атею. Оріка, єдиного з усіх своїх паростків, Атей ласкаво називав Атейченком. Може, тому, що останній був, а може, тому, що зело вдатним удався, кмітливим та розумним. Такому б тільки царювати, але… Орік молодший в роду, не гоже порушувати закони предків. Та й надто молодий він для влади. І – добрий. Такий довго не втримається на царстві. Інша річ Гелон – жорстокий, холодний, безжалісний, рука тверда. Коли що – на батька її може підняти, в цьому Атей не сумнівався. Отакому й бути царем, такий царство збереже, по крові, по трупах буде йти. Тверда рука, залізна… А ось Орік… Від одного батька сини, та наче від різних матерів, і не схожі між собою – ні звичками, ні вдачами, ні лицями. Глянеш – мовби й не брати вони. Гелон, як і батько, високий, худий, аж кістлявий, волосся чорне, жорстке, як у гриві коня (таке ж і в Атея), лице видовжене, з гострим підборіддям. Ніс теж, як і в батька, гострий, очі темні, як ніч, великі, погляд завжди похмурий, чимось невдоволений. Вже постарів і в голові та бороді пасемця сивого волосся, під очима й біля рота зморшки. Гляне – як акінаком полосоне. Орік – інший. Волосся темнувато-каштанове, м’яке, злегка кучерявиться. Борідка теж м’яка, кучерявиться, завжди веселий і привітний, лице напівокругле, по-жіночому ніжне – суворої простоти й незламності воїна на ньому не видно. І це Атея трохи аж розхолоджувати почало. Надто добрий молодший син.

      …Десять років тому, як збирався Атей в похід за Істр, відбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав він їх, за звичкою привітався:

      – Здорові були, сини мої!

      – Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орік, а Гелон, міцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тоді статечно привітався:

      – Доброго дня тобі, Батьку усіх скіфів і наш також, хай дні твої в цьому світі ніколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми.

      Атей помовчав, відступив на крок, розглядаючи синів.

      – Як живете, царевичі? Чи все гаразд у ваших шатрах і кочовищах? Чи множаться ваші табуни, гурти й отари? Як ростуть ваші діти? Чи збільшуються ваші багатства?

      Озвався менший:

      – Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд.

      Відповідь сподобалась цареві.

      – А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому світі жити. – Хитро підморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зізнайтесь, сини мої, смерті моєї очікуєте, га? – Говорив