Генерали імперії. Валентин Чемерис

велено знати. Хоча все може статися. Тож не серчай на нас, холопів царевих, якщо тебе запроторять в острог. Чи велять тебе головою під лід Неглінної пустити. Все може статися – на те й Москва. У нас уміють головою під лід пустити – так і загуде чоловік з цього світу! А покедова живи й радуйся. Що тебе завезли у самий, знацця, Кремль. Пішли до приказної ізби – дяку кланятись. Може, тебе ще й помилують, все у волі та ласці царя. Або на крайняк у Сибіряку, у Тобольск відправлять, куди вже багато вашого брата-малороса відправлено. А, може, тебе ще й помилують. Хоча Малоро… Чи як ти кажеш, Україну – нікагда! Та й навіщо її віддавати вам, малоросам, коли вона і нам, великоросам, потрібна!

      У словах стольника прозвучала тверда переконаність, що так і має бути – Україна має належати великоросам. Чому? Та тому, що стольник руський, а Росія з року в рік, з віку в вік росла тільки за рахунок захоплення чужих земель – це стало руським менталітетом. Хоч царя, хоч його останнього холопа. Це у них з молоком матері всотується – ще з часів Московського князівства. Всі вони, як Юрій, князь суздальський, а тоді московський, прозваний Долгоруким, всі – довгорукі…

      Приказна ізба, у якій поселили привезеного гетьмана та його челядників, хоч і знаходилась в Кремлі, у дворі Малоросійського приказу, але своєю ветхістю справляла вельми сумне враження. Все у ній, як тільки дув вітер, скрипіло й ходило ходуном…

      Дорошенко й поскаржився Ларіону Іванову, дебелому – коса сажень у плечах, бородатому думному дяку, який приймав його в Алмазова (стольнику дав щось на кшталт розписки).

      – Якщо ви вже привезли мене в свою Москву… – почав було полоняник, але дяк безпардонно його перебив:

      – Ніхто тебе, Пйотр Дорошенко, сюди не привозив. Ти сам приїхав – у гості до його величності Федора Олексійовича. На його ласкаве царське запрошення. – І весело шкірив широкі, як ніготь товстого пальця, жовті зуби. – Про це й нарочитого в Україну буде послано. Гетьман Самойлович так усім у Малоросії й роз’яснить…

      – Могли б хоч трохи пристойнішу ізбу знайти у своїй Москві камен… Для дорогого… гм… гостя.

      – Могем, – шкірився дяк. – Ми все могем. От і тебе, голубчика, з Малоросії привезли. Хоч ти цього й зело не хотів. Але одержуєш те, що заслужив. – І додав не без погрози: – Дякуй доброті та ласці царевій, ізмєнніки і вори у нас і такої ізби не заслуговують!

      Гетьман знав: тих, хто не корився Москві і тим більше багнув волі для своєї вітчизни, Москва інакше, як ізмєнніками та ворами і не величала[3]. Та й розумів, для чого його привезено в стольний град…

      – Старайся, Пйотр, – перейшов на довірливий тон Ларіон Іванов. – Хоч тебе висмикнули з Малоросії за дєла твої худиє, неугодние царю, але царська ласка безмежна. Пондравишся його величності, в хороми, – гмикнув, як гикнув (від нього несло перегаром), – переселять… А покєдова – не взищі. Бо хтозна, як воно повернеться після авдієнції в царя – можеш в Москві залишитися на правах царевого гостя, а можеш і у ті хороми загриміти, що в Сибіру… Їх там!.. Для всіх твоїх

3

Сьогодні, на відміну від тих далеких часів, Росія борців за волю вже не називає ізменніками та ворами. Сьогодні будь-який визвольний рух, спрямований проти російського імперіалізму, Росія величає в дусі нового часу – тероризмом та кримінальними бандформуваннями.