Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Судимі зозуля та й сива…

      Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.

      – Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?

      Вмовкла зозуля…

      Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.

      – Ку-ку… Ку-ку… – несміло озвалась зозуля.

      – Раз… два… – прошепотів Іван.

      – Раз… два… – прошепотів за ним Ярема.

      Зозуля мовчала.

      – Негусто, – зітхнув Сулима.

      – Оце й усе? – вкрай був спантеличений Ярема. – Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!

      – Не дурій, хлопче, – сміявся Сулима. – Коли вб'єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?

      І повідав Яремі, що зозуля – то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій… Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити…

      То було минулої весни.

      А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку…

      – Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно…

      І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине «ку-ку» все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів…

      Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля…

      Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним… Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах – кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Судиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.

      Сулима пробігає очима по реєстровцях… Свої ж… Українці… А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю… Свої?

      – О ні… – каже Сулима. – Не свої. Вороги!..

      Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.

      Їхні погляди схрещуються…

      Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.

      Караїмович відскочив, втерся рукавом.

      – Хочеш смерті? – хрипло закричав він. – Не вийде! Не буде тобі легкої смерті. Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!

      – Я знаю, що я на вагу злота, – спокійно каже Сулима. – Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?

      Караїмович із чорного робиться жовтим.

      Чути регіт,