Тіні забутих предків. Михайло Коцюбинський

співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леЄінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека – все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті.

      Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались, коли вона починала:

      Зозулька ми закувала сива та маленька.

      На все село іскладена пісенька новенька…

      Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:

      Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.

      А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.

      Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,– все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию.

      – Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?

      – Єк бог даст, моє солодашко.

      – Ой, ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.

      Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.

      – Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб'є, а ти будеш моєю.

      – Ой мой-мой! Шо ти говориш…

      – Шо чуєш, душко.

      І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.

      Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.

      Жура гризла Івана.

      – Мушу йти в полонину, Марічко, – сумував, він заздалегідь.

      – Шо ж, йди, Іванку, – покірно обзивалась Марічка. – Така нам доля судилась…

      І вона співанками косичила їх розлучення, Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:

      Ізгадай мні, мій миленький,

      Два рази на днину,

      А я тебе ізгадаю

      Сім раз на годину.

      – Ізгадаєш?

      – Ізгадаю, Марічко.

      – Нічьо! – потішала вона його. – Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицу та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може,