Захар Беркут. Іван Франко

Читать онлайн.
Название Захар Беркут
Автор произведения Іван Франко
Жанр Классическая проза
Серия
Издательство Классическая проза
Год выпуска 1882
isbn



Скачать книгу

ухопив обіруч свій важкий топір і, коли медвідь, мацаючи, добирався до знайомої собі щілини, він з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, тихо, без рику повалився звір додолу. Радісно заревли труби бояр на знак першої побіди.

      Звіра витягнено з-поміж вивертів і обдерто зі шкури. Тоді бояри рушили дальше, в гущавину. Сонце вже піднялось на небі і меркотіло крізь гілляки, мов скісні золоті нитки та пасма. Ловці йшли тепер геть-геть веселіше, перехвалюючися своєю відвагою й силою.

      – Хоч я лише вовк, дрібна звірюка, то все ще дам раду тухольському медведеві! – говорив Тугар Вовк, радіючи.

      Максим Беркут слухав тих перехвалок і сам не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя.

      – Що ж, – сказав він, – дурна звірюка той медвідь, самотою держиться. Якби вони зібралися докупи, то хто знає, чи й стадо вовків дало би їм раду.

      Тугар позирнув на нього гнівно, але не сказав нічого. Ловці обережно поступали дальше, дряпаючись по вивертах, перескакуючи з пня на пень, западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.

      Посеред тих звалищ величної природи виднілися подекуди медведячі стежки, протоптані від давніх-давен, вузькі, але добре втоптані, густо засіяні вибіленими кістками баранів, оленів та всякої іншої звірини. Максим держався тепер позаду бояр; він раз за разом обходив усі становища, осмотрював сліди, щоб догадатися, чи вони свіжі, чи ні, підпомагав, заохочував утомлених, – і тільки на нім однім не знати було ніякої втоми. З подивом позирала на нього Мирослава, коли він переходив коло неї, і хоч багато досі видала вона молодців і сильних, і смілих, але такого, як Максим, що сполучав би в собі всі прикмети сильного робітника, рицаря і начальника, – такого їй досі не траплялося бачити.

      Нараз захрустів лім і грізно-люто випав на ловців величезний медвідь. Він біг зразу на чотирьох лапах, але, побачивши перед собою ворогів, звівся на задні лапи, а в передні вхопив бурею відламаний буковий конар, викручуючи ним довкола себе і видаючи час від часу з горла уриваний, немов визиваючий рик.

      На становищі супроти звіра були два підгірські бояри, з тих, що найголосніше перехвалювалися і хотіли перед усіми показатися мисливцями. Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблідли й затремтіли. Але скритися, тікати не уходило, – треба було ставити чоло, будь-що-будь. Дві стріли вилетіли рівночасно з двох луків, але одна хибила, свиснувши медведеві понад вуха, а друга влучила звіра в бік, не зранивши значно, а тільки роздразнивши безмірно. Величезним скоком підплигнув медвідь і шпурнув на одного ловця свою зброю – буковий копар, який зі страшною силою гепнувся о дерево. Тоді, не зупиняючись ані на хвильку і не даючи ворогам часу до намислу, медвідь кинувся на одного з них, що саме стояв па його протоптаній стежці. Ратище блисло в тремтячій руці боярина, – він хотів кинути ним на звіра.

      – Не кидай! – крикнув тривожно Максим, надбігаючи і ведучи з собою поміч загроженим боярам