Камінний господар. Леся Українка

молода… нiхто не може до неї доступитися на кручу…

      Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвиває пiдгiр'я…

      Д о л о р е с

      От яка жорстока мрiя!

      А н н а

      У мрiях все дозволено. А потiм…

      Дол о р е с

      (переймає)

      …Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни.

      Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса – то, звичайно, ти, убитi лицарi – то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар – дон Гонзаго.

      А н н а

      (смiється)

      Нi, командор мiй – то сама гора, а лицаря щасливого немає нiде на свiтi.

      Д о л о р е с

      Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду?

      А н н а

      Шклянку лимонади для прохолоди!

      (Уриває. Iншим тоном).

      Глянь лишень, Долорес, – як блимає у сiй гробницi свiтло, мов заслоняє хто i вiдслоняє…

      Ну що, як там хто є?

      Д о л о р е с

      То кажани навкруг лампади в'ються.

      А н н а

      Я загляну…

      (Заглядає крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпає Долорес за рукав i показує щось. Пошепки).

      Дивись – там злодiй! Я кликну сторожу.

      (Кидається бiгти).

      В ту хвилину одчиняються дверi.

      Долорес скрикує i млiє.

      Д о н Ж у а н

      (вийшовши з гробницi, до Анни)

      Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй.

      Анна вертається i нахиляється до Долорес.

      Д о л о р е с

      (очутившись, стиснула Аннi руку)

      Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла?

      А н н а

      Ви – дон Жуан?

      Д о н Ж у а н

      (уклоняючись)

      До вашої послуги.

      Д о л о р е с

      Як ви могли сюди прибути?

      Д о н Ж у а н

      Кiнно, а потiм пiшки.

      Д о л о р е с

      Боже, вiн жартує!

      Ви ж головою важите своєю!

      Д о н Ж у а н

      Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою – в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, є думки, та тiльки легкi.

      А н н а

      А що важкого єсть у вашiм серцi?

      Д о н Ж у а н

      О сеньйорито, сеє може знати лиш та, що вiзьме теє серце в ручку.

      А н н а

      То ваше серце важене не раз.

      Д о н Ж у а н

      Гадаєте?

      Д о л о р е с

      Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали!

      Д о н Ж у а н

      Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель?

      Анна усмiхається, Долорес спускає чорний серпанок собi на обличчя i одвертається.

      А н н а

      (махає на нього рукою)

      Iдiть уже назад в свою домiвку!

      Д о н Ж у а н

      Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу.

      Д о л о р е с

      (знов обертається до дон Жуана)

      Невже ви мешкаєте в сьому склепi?

      Д о н Ж у а н

      Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч – менi не треба бiльше, – та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут!

      А н н а

      Куди