Мазепа. Д. В. Журавлев

добре досліджена меценатська діяльність Мазепи в сфері культури. Тому читачі, яких цікавлять битви і брязкіт козацької зброї, далекі походи, хитросплетіння дипломатичних інтриг або шедеври українського бароко мазепинської доби, можуть сміливо пропустити два наступних розділи.

      Проте слід мати на увазі – саме з початком доби Мазепи історики говорять про кінець тривалої, затяжної епохи, що недаремно дістала в історії України зловісну назву «Руїна». Руїна була позначена не лише постійними спалахами жорстокої громадянської війни між українськими козаками та інтервенції сусідніх держав, але й руйнуванням самих засад ще недобудованої української державності, занепадом сільського господарства, торгівлі та ремесел. Парадоксально, але хоча гетьманування Мазепи теж не було мирним, спокійним періодом (за підрахунками О. Оглобліна, з цих 22-х років суто мирним був один місяць), саме цей час чимало дослідників вважають «срібним віком» (чи то пак – «золотою осінню») Української козацької держави. Справа в тому, що гетьманові Мазепі вдалося зміцнити державу зсередини, дещо нормалізувати загострені соціальні відносини, покращити стан економіки, не забуваючи сприяти розвиткові культури і мистецтва.

      Згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 року, Бахчисарайським (1681-го) та «Вічним миром» (1686 року) Дніпро-Славутич став рікою, що мала роз'єднати єдинокровних братів-українців на догоду політичним інтересам Росії, Речі Посполитої та навіть Туреччини, яка аж до кінця XVII століття володіла Поділлям і значною частиною Правобережжя. В останній чверті XVII століття козацька державність на Правобережжі остаточно занепала і загинула, хоча спроби відродити її час від часу робилися. Регіон лише відновлювався після страхітливого спустошення доби Руїни.

      Лівобережна ж Гетьманщина (що фактично була вцілілим уламком значно більшої за територією та населенням Української козацької держави Б. Хмельницького; саме гетьманом Лівобережжя став у 1687 році Іван Мазепа) в останній чверті XVII століття розвивалася під впливом досить своєрідної комбінації сприятливих і несприятливих чинників. Відомо, що Лівобережна Україна не зазнала такого жахливого спустошення в роки Руїни, як це було з Правобережжям – серцем колишньої козацької держави Хмельницького. Спочатку досить периферійний регіон, десять лівобережних козацьких полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський) почали активно розвиватися економічно і соціально, зокрема й завдяки чималій кількості переселенців з Правобережжя (одним із них був і сам головний персонаж цієї книги). Самійло Величко писав про характер переселення українців на лівий берег Дніпра – під владу гетьманів Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, а згодом Мазепи: «Остаток народа в городах и поветах тамошних на сюю Днепра сторону перебирался и где улюбя, по разных сегобочных [лівобережних, бо сам Величко – з Полтавщини. – Д. Ж.] полках украинно-малороссийских для жития своего