Мігрант. Марина и Сергей Дяченко

той, Андрій?

      – Я, – прохрипів Крокодил і вийшов.

* * *

      – Я рідну мову забув.

      – А яка твоя рідна?

      – Російська.

      – Ну, зрозуміло, вони ставлять нову мову на ту основу, де стояла рідна. Ось у мене рідними були ханьська і бай, а ще десяток вивчених!

      Землянина звали Вень. На своєму віку йому випадало називатися як завгодно, зокрема Йваном та Едом. Еміграція на Раа була не першою за життя; йому багато разів доводилося поривати з минулим і переїздити далеко. Він жив у Європі, в Америці, в Австралії, і взагалі, простіше перелічити земні континенти, де він не жив.

      – Що сталося на Землі? – найперше спитав Крокодил.

      – А що сталося?

      – Чому ми емігрували?

      – А чому люди емігрують? – Вень усміхнувся, очі перетворились на щілинки. – Шукають, де краще.

      – Я не уявляю, що мало статися, щоб я емігрував із Землі.

      – Невже? – Вень осміхнувся. – Думаю, показали тобі привабливі проспекти, фільми які-небудь, і ти захотів побачити Всесвіт.

      – Навряд чи, – Крокодил відвів очі. Земляк здавався йому більшим чужинцем, аніж смуглолиций офіцер у міграційному офісі. – Ось ти – чому емігрував?

      – Я? Мені, мабуть, сказали, що на Раа податки нижчі, за квартиру менше платити, а платня більша, – він блиснув жовтуватими зубами. – Я й поїхав.

      – Скажи: що тепер на Землі? Зв'язок можливий?

      – На Землі динозаври, – помовчавши, зізнався Вень.

      – Що?!

      – Ну, я, коли влаштувався, теж став вивідувати. Тут немало наших, взагалі. Тобто землян. І виявилося, що актуальний час на Раа відповідає нашому Юрському періоду. Ми емігрували в далеке минуле Раа… минуле відносно нашого часу. Усе відносне, як сам розумієш, – Вень доброзичливо кивнув. – Тут добре. На Лімбі, мабуть, теж непогано, але тут краще.

      – На Лімбі – теж минуле? Чи майбутнє? – спитав Крокодил безнадійно.

      – Там, де ти, завжди Тепер, – коли Вень сміявся, зморшки на його молодому обличчі глибшали.

      – А було таке, щоби ти з самого початку збирався на Кристал, а потім тобі відмовили?

      – Кристал? – Вень насупив брови. – Ні. Мені пропонували вибрати між Лімбом, Раа і цим… Олу, або Ору, я вже не пам'ятаю. Раа краще, звичайно ж. Ми з тобою розумні, добре вибрали.

      – Я хочу повернутися на Землю.

      У чашках парував щойно розлитий напій. Крокодил навіть не став питати, що це. Венєве житло було схоже на порослу мохом печеру; господар і гість сиділи, схрестивши ноги, на пружному моховому килимі, за камінним столиком без ніжок.

      – Назад дороги нєма, – сказав Вень. – Ще мамут не зник, Христос не народився. Що ти там робитимеш?

      – Та чому? – Крокодил стиснув пальці. – Я так зрозумів, що коли заплатить їм часом… Я б десяток років життя віддав.

      – Чого вартий десяток років проти мільйонів, що нас відділяють від двадцять першого сторіччя? Або хоча б од дев'ятнадцятого?

      Крокодил похлинувся напоєм.

      – Два