Вода з каменю. Саксаул у пісках. Роман Іваничук

– скрикнув коваль, підводячись. – Міхал Сухоровський, щоб мене шляк трафив! Мосьціпанове, ви що, не впізнали? Та ходи ж сюди, дай писка, Міську францоватий!

      – Сервус, Юзю! Господи, та я ж не знав, що це ти лоскочеш мене в потилицю, – обняв приблуда коваля.

      Отаман клепарівських волоцюг Міхал Сухоровський, атлетичної будови бевзь, який мав надміру багато дивацтв, бо і ремісників велів не зачіпати, і жебрацькі пісні для якоїсь мари записував, ще й для театру склав віршами п’єсу «Ганнуся з Погулянки», скинув циліндра і розкланювався перед парубками, а з буфетної кімнати і з читальні висипалися на подвір’я дівчата, шахісти й картярі, обступаючи свого улюбленця, який розпродував льоншанівській публіці бльочки18 на гальорку – всього по дванадцять крейцерів, а насміятися там можна було на цілий ґульден.

      Сухоровський витягнув з нагрудної кишені свити пачку проштемпльованих папірців і, тримаючи в руці перевернутого дном униз циліндра, затереферив:

      – Ану швидше, мої любі, бо піду на Хорунщизну, там давно мене чекають, швидше, бо в музиків пальці закоцюбли! – Він обходив публіку з циліндром, в який падали, брязкаючи, мідяки, і приговорював: – Niech pan Fredro wiersze kleple, a my jego żonę…19, плюнь на аристократа, харкни на барона, най вони ходять на його вистави і хроплять у порожньому залі, а ми натішимося нашою Ганнусею з нашої Погулянки, ану розхапуйте бльочки, а як місць не стане, сідай на балюстраду, звішуй ноги вниз і стережися поліцая. А тепер най банда грає наш кавалок, щоб зафурчали накрохмалені спіднички і піт по морді скапував!

      У той час, коли в «Пекелку» знову здиміли музики, а інструменти самі витинали шалену музику, з театру, що містився в колишньому костелі францішканців на вулиці Довгій, вийшов директор Ян Непомуцен-Камінський. Затримався на мить біля дверей службового входу, перевіряючи в пам’яті, чи всі дав розпорядження на нинішню виставу, потім подався на Гетьманські вали, заклавши руки в кишені сюртука. На ходу купив у галасливого кольпортера20 «Ґазету львовську» і, перейшовши на Сикстуську, попрямував у бік Єзуїтського городу, де полюбляв прогулюватися в післяобідній недільний час – між репетицією і початком вистави. Був задоволений касовим збором та й тільки: він ставив тричі на тиждень «Ганнусю з Погулянки» або «Сирену з Дністра», щоб за зібрані з цих водевілів гроші поставити трагедії Шиллера чи Шекспіра, які звичайно йшли при напівпорожньому залі. На Сикстуській Камінський сповільнив хід, розгорнув газету, пробіг очима заголовки статей і, як завжди, зупинив погляд на рубриці новинок. Якусь хвилину читав повідомлення, скривився враз, склав газету, а тоді побачив, як із брами шістнадцятого номера, поважно викидаючи вперед гнуту паличку, виходив певний свого маєстату й гідності, підтягнутий, елеґантний від капелюха до штиблет Олександр Фредро.

      Камінський, простакуватий і у свої п’ятдесят три роки занадто рухливий, деколи й заздрив зовнішній маєстатичності завзятого богеміста, який до одруження

18

Білети.

19

Хай пан Фредро клепає вірші, а ми його жінку… (Пол.)

20

Розпродувач газет.