Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.. Роман Іваничук

а ще й у заметілі – і над усім, як символ людської мужності, самого сенсу існування – бурова вишка… Ха, а зал у кінотеатрі порожній…

      – Та ні, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

      – О, це вже цікаво! А потім?

      – Потім? Чотири доби на лижах без перепочинку.

      Нілочка недовірливо подивилася на Степана, спитала:

      – Чотири дні ви не їли, не спали і йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без їжі і сну…

      – А що було робити – замерзати?

      – Нілочко, – промовив поблажливим тоном Леонід, – в кожній людині приховані незвідані запаси сил, так звані надсили, і вони виявляються, коли…

      – Коли людиною опановує страх, – докінчила за Леоніда Адріана.

      – І не тільки, – незворушно відказав Леонід, він не бажав вступати в нову суперечку з Адріаною. – Любов до життя…

      – Джек Лондон.

      – Любов до ближніх…

      – Чинґіз Айтматов. «Рябий пес біжить краєм моря». А втім, ви сьогодні виявили свою надсилу, Леоніде. Той камінь, що ви його підняли і поклали замість себе на сидіння, коли ми сповзали в провалля, не піднімуть і четверо.

      – Скажіть спасибі. – Губи Леоніда згорнулися в дудочку.

      – До смерті не забудемо… Несторе, – вже діловито промовила Адріана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фільм про полярників? Амундсен, Сєдов… Консультанта маємо – того ж Степана…

      – Якщо про полярників, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонід таки не стерпів, щоб не заперечити Адріані, таж її знання обмежені колом інформації десятикласниці!

      – А й справді, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фільм про полярників, то тільки про Русанова. Річ у тім, що з ним пішла його наречена, геолог і лікар, француженка Жульєтта Жан. Їхні сліди знайшли ще в тридцять шостому році на Таймирі. Це – проблема! До чоловічих подвигів уже звикли. А то – жінка!.. І ніхто нічого не знає. Ось тобі, Адріано, карти в руки. Уяви себе на місці Жульєтти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його ідею з голоду й холоду на таймирському шхері?

      – Не можу, Несторе. Я навіть не в силі уявити собі пургу.

      – А я могла б… – несміливо сказала Нілочка, і всі здивовано поглянули на неї. Нестор аж машину пригальмував: він дотепер навіть у думках не припускав, що Нілочка взагалі щось може.

      – Люба, ти б уже… – почав Леонід.

      – Я можу, Леоніде, – перебила його Нілочка.

      …З півночі насувалася пурга. Інстинкт підказував Жульєтті Жан повертатися назад, на південь, утікати від снігової стіни, що котилася слідом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вітру, інакше – смерть. Жульєтта вірила йому. Нічого, зрештою, не залишалося – тільки вірити: буря насувалася, як час, як саме життя, і треба було входити в неї, невідому й небезпечну, а вертатися – хіба що в спогади. З чотирнадцяти полярників, які наважилися пройти Північним морським шляхом із Шпіцберґена, минаючи Таймир, до Берінґової протоки, залишилося їх двоє; у цій розвихреній,