Орлі, син Орлика. Тимур Литовченко

перезирнулися.

      – Либонь, їх дивує, що чистокровний німець робить у компанії окупантів!.. – тихесенько прошепотів де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазіскі повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовірливо зиркнув на графа і пробурмотів у відповідь щось невиразне.

      – Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася від гнівно-переляканого скрикування, її обличчя й шия вкрилися червоними плямами.

      Стара служниця відсахнулася настільки різко, що ледь не впала.

      Принц Лотаринзький відверто розреготався.

      А незворушний граф де Лазіскі переклав спеціально для тих, хто погано розумів грубу німецьку:

      – Хлопець каже, що французів називають жабоїдами, тож він вирішив перевірити, що саме ми їмо на обід. Каже, дуже розчарований, що нам подавали не жаб, а рибу.

      Тепер уже реготали майже всі французи: і маршал де Брольї, і принци Субіз та Камілл Лотаринзький, і граф Tea де Торас де Прованс, і ад'ютант Філіпп, і двоє солдатів на порозі. Серйозним лишався тільки граф де Лазіскі, який під переляканими поглядами матері юного бешкетника і старої служниці продовжив розмовляти з хлопцем:

      – Наскільки я знаю, ти один з дітей пана радника юстиції Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?

      – Так, гер генерал.

      – Зараз іде війна, тож говоритиму з тобою, як із дорослим, бо у такий час скидку на юний вік не роблять. Розумієш мене?

      – Так, гер генерал.

      – Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумієш, яку дурість утнув?

      Мовчання.

      – Йогане Вольфгангу, відповідай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую я…

      – Не розумію, гер генерал.

      – Ти прокрався у кухню і почав нишпорити там – чи не так?

      – Так, гер генерал.

      – Тебе помітив наш кухар і здійняв ґвалт – чи не так?

      – Так.

      – А чому саме, розумієш?

      – Не розумію, гер генерал.

      – Точно?

      – Точно.

      – Кухар подумав, що ти хочеш отруїти нашу їжу, аби таким чином знищити верхівку французького штабу.

      – Гер генерал, я хотів лише дізнатися!..

      – Чи не подають нам на обід жаб?

      – Так, гер генерал!..

      – Йоганне Вольфгангу, зараз іде війна, а це ніяка не гра.

      – Але ж, гер генерал!..

      – Йоганне Вольфгангу, ти хоч би розумієш, якій небезпеці піддав не тільки себе, але й свою родину?

      – Він не хотів!.. – кинулася до графа де Лазіскі вкрай схвильована молода жінка. Генерал (точніше, польний маршал) поглянув на неї доволі прохолодно і проскреготав:

      – Фрау Катарина Елізабет, я попросив би вас не втручатися, якщо можливо. Ваш син достатньо дорослий, щоб самостійно відповідати за свої вчинки.

      Коли ж наполохана матір відступила, повторив:

      – Ти розумієш, що піддав небезпеці також свою родину? А можливо, і все місто?

      – Ні, гер генерал.

      – Замах на життя керівників французького