Герой нашого часу (збірник). Лесь Подерв’янський

друга

      Аул. Біля аулу сидить Хабібулін і пале люльку, набиту кізяком.

      Входять Савка і Ахванасій. В руках у Ахванасія забитий орьол.

      Ахванасій (до Хабібуліна). Стоїмо, бля, а він летить, бля, так Савка як запиздячить, бля. Кажу: «Піздец, нахуй», – а Савка: «Ніхуя собі», – та палкою як переїбе, каже: «Чмо йобане». Знаєш Савку? А я забрав, оце борщ зваримо. Ніхуйово погулялі.

      Савка (плює). Нє дєлай волни, Хваня.

      Хабібулін (осматрює забитого орла). По-вашему, ето сич називається?

      Ахванасій. Шо за сич, блядь, ніхуя не просцу.

      Савка (внєзапно). Чурка йобаний, блядь, чєрез мінуту віжу борщ на столє, кругом всьо блєстіт-свєркаєт! Шо не ясно, бля?

      Хабібулін бистро зникає, несучи з собою орла.

      Ахванасій. Йобані чурки заїбали, нахуй.

      Ахванасій підбира люльку, набиту кізяком, покинуту Хабібуліним, і пале її.

      Мимо проходить Горгона Пилипівна, сестра забитої Савкою Митродори Пилипівни, вдягнута туристкою.

      Ахванасій. Диви, Савка, мамка нехуйова.

      Савка. Я таких мамок, Хваня, тоннами на хую вєртєл.

      Ахванасій. Було б время, можна було б зайня тися. Неохота тока мудохатися.

      Горгона Пилипівна. Рєбята, ви нє студєнти, случайно?

      Савка (спльовує). Ми доктори, нахуй.

      Горгона Пилипівна. Зачєм же ви так грубо? Я к вам по-харошему. Вот у меня сєстра в горо дє, она тоже студєнткой била, так, знаєте, інтє рєсно – новая жизнь. А у молодьожі сєйчас вообщє тяга к знаніям. Я б, кажется, всьо б отда ла, чтоб знов ето всьо пєрєжіть – такой ето кайф. Так, что лі, по-вашему, називаются еті ощу щєнія? Ви нє смотрітє, што я старая, я ваші еті молодьожниє слова знаю, сама такая була. І випить могу, і поговоріть, і поспоріть. Ну от, скажітє – хто ваш любімий поет? У мєня такоє мнєніє, єслі чєловєк нє любіт поезію, он сам сєбя обкрадиваєт, мне жалко такого чєловєка! Ілі, когда я віжу, молодой, культурний чєловєк бьйот кота, ето ж он сам сєбя обкрадиваєт, ето ж он нє кота бьйот, а сєбя! А ви говорітє! Для мєня, єслі чєловєк нє любіт пріроду, нє любіт животних, нє знаєт поезію родного края, он для мєня нє существуєт!

      Під час балачок Горгони Пилипівни Савка і Ахванасій сидять мовчки, дегенеративно відкривши роти, як то роблять хворі на аденоїди, і мовчать.

      Горгона Пилипівна. От я смотрю на вас: молодиє, здоровиє, умниє, всьо у вас єсть, – і завідую вам по-харошему. Всьо у вас впєрєді!

      Ахванасій. Заїбала нас тут, шось пиздить, а шо – хуй просциш.

      Савка. Переїби, шоб не пизділа.

      Ахванасій пиздить Горгону Пилипівну.

      Горгона Пилипівна падає довго і важко, як мішок з гавном.

      Входить Хабібулін з відром, у відрі кипить борщ, зварений з орла.

      Хабібулін. Ми з неї тоже будєм борщ варить, чи може так зажарім, нахуй, да і з’єдім?

      Савка. Чурка хуєв! Скіки тєбя учіть можна, блядь! А шо, борщ залупою їсти будем?

      Хабібулін похапцем кидається за ложкою.

      Тим часом Ахванасій витаскує з борща противну орлячу голову і висмоктує в неї мозги.

      Ахванасій. Ти, Савка, попробуй! В голові