Варан. Марина и Сергей Дяченко

у підземеллях імперської столиці, сиві маги сидять за довгим столом, і біля ніжок їхніх різьблених крісел лежать, звинувшись, їхні власні лускаті хвости. Кажуть, раз на сім років маг скидає хвіст, наче ящірка, і тоді може ненадовго вийти на поверхню, показати себе людям, з'явитися на прийом до Імператора… А хвіст потім виварюють у бронзовому казані й готують узвар, що подовжує життя на сім років, рівно на сім, ані на мить менше…

      Отже, застуджений чужинець не так давно спускався в підземелля до магів… Чи вірчу грамоту йому дали вже готову? Хто він у такому разі? І чому подорожує низом?

      – Ви б сіли, горні, – промурмотів Варан, удаючи, що пильно порається коло вогнища.

      Гість не відповів. Варан повернувся.

      Горні тупцював посеред кімнати, роззираючись із бридливим здивуванням. Сісти? – читалося в цьому погляді. Куди? Зацвілі стіни, вогка камінна лава вздовж стіни, купки солі по кутках, портрет Імператора – точніше, темна дошка з обрисами людської голови, а внизу написано, що це Його раторська Вели Спа (напис був такий само старий і вицвілий, як і портрет, і прочитати його до кінця ще нікому не вдавалося).

      Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотілося, та й не треба було говорити. Заради офіційного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт із половинним завантаженням, а значить, утратить два дні торгівлі перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай іще води, резервуари не повні… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громаді, а вода належить Імператорові, як і все, що приходить із неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морської капусти, але почнеться сезон, і про скарги забудеться. У сезон ніхто не хворіє, ніхто не скиглить, у сезон навіть цілуються рідко – не до того. Швидше б сезон…

      – А на Осинім Носі, – сказав горні за його спиною, – розікласти вогонь завжди пропонують гостеві.

      – Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.

      – Ти не знаєш? – щиро здивувався гість. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…

      Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваємось, рукавом підтираємось. Провінціали. Дикуни.

      – На Осиному Носі, – після паузи мовив горні, – багато традицій з материка… А на материку досі вірять у того самого бурлаку – Пічника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вірять, що в домі, де він розкладе вогнище… знаєш, що буває? Не знаєш… Посунься.

      По-панібратськи відіпхнувши Варана, гість присів поряд навпочіпки, простягнув руки до вогню:

      – Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?

      – У нас не змокає, – миркнув Варан.

      Горні торкнув рукав його куртки:

      – Ага… Як із крилами вода, – і чомусь засміявся.

      – Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостів сміх здався прикрим.

      – Зайвої нема?

      – Що?

      – Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…

      – Староста казав – то хай сам і дає! – вигукнув Варан і зараз же пошкодував