Варан. Марина и Сергей Дяченко

наказала Ніла. Змійсиха ковзнула вперед, залишаючи по собі хвилясто розкинутий слід. Маг у сідлі не обернувся.

      Довге Нілине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, він намотав його на кулак.

      – Ти що? – пошепки скрикнула Ніла.

      – Де ви були? – Варан тягнув і тягнув, закидаючи голову дівчини назад. – Ти хоч знаєш, хто це?!

      – Яке мені діло… Відпусти, бовдуре!

      Туга захвилювалась. Закалатала по воді хвостом.

      – Припини! – вигукнула Ніла гучніше.

      – Ти була з ним? Була, так?

      Ніла вдарила його ліктем у живіт – сильно і дуже точно. Варан зіслизнув із сідла і мало не звалив дівчину, але Ніла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося відпустити її волосся; він перекинувся у воду, а коли випірнув – Туга відіпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темряві. Світло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.

      Він поплив уперед і плив, певне, не менш як півгодини. Зовсім стемніло; добре, що в цій частині маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стіни, вряди-годи намацуючи каміння правою рукою.

      Потім море засвітилось.

      Іскри розлітались під руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали світла. Варан плив.

      Потім попереду – там, куди він прямував, – розсипалася заграва, і в спалахах зеленкуватих іскор виникла величезна – у мороку все здається більшим – змійсиха.

      – Гей, – тихо сказала невидима Ніла. – Ти тут?

      – Так, – відгукнувся Варан.

      – А я думала, ти потонув, – сказала Ніла.

      Варан не відповів.

      – Ти дурень, – повідомила Ніла.

      Варан мовчки погодився. Можливо…

      – Давай руку, – сказала Ніла.

      – А я не бачу де…

      – Та ось…

      Він знову видерся в сідло за її спину.

      – Який ти холодний, – сказала Ніла. – Бр-р…

      І повернувшись, обійняла його за шию.

* * *

      З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всі підводні печери, до яких можна було дістатись верхи. Вони нашвидку пообідали смаженими молюсками; вони навіть майже не розмовляли – тільки про справи. Сам собою хлюст пірнає, як надута повітрям кулька, – голова донизу, решта на поверхні. Але він доволі швидко навчився пірнати на Журбі і взагалі непогано порозумівся зі змійсихою. Кінець кінцем вони пробрались навіть у той колодязь, ну, пам’ятаєш, там такий небезпечний вузький прохід… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нічого, крім здохлої змії. Як вона туди потрапила? Може, течією прибило?

      Ніла розповідала, а Варан сидів біля вогнища, сушив сорочку й слухав.

      …Урешті-решт вони обоє геть знемоглися – він тому, що належить до найгіршої породи розніжених горні, а вона тому, що все-таки за нього відповідає, а йшли вони по таких місцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стійлом з води зненацька виліз Варан зі своїми дурними, ну просто ідіотськими підозрами…

      – Знаєш, я б тебе втопила. Звеліла б Тузі кілька разів хвостом