Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

мурами – монастирськими фортечними та фортечними військового відомства – в бастіоні ще петровських часів, – авіатори, мотористи й техніки обслуги Третього авіаційного парку Південно-Західного фронту долали свої солдатські нічниці піснею, що народилася на фронтах трирічної виснажливої війни. Вони співали: «Спите, орлы боевые, спите с спокойной душой…»

      Але то не була пісня на сон, після якого прийде веселе пробудження до нового дня труда, радощів і турбот. То був спів урочистий, сповнений возвеличення подвигу та увіковічення світлої пам'яті загиблих бойових товаришів, – скорботний спів над братською могилою невідомих солдатів.

      І вже зовсім безутішно-тужно линула пісня з-під печерських круч, з провалля між Черепановою горою та Собачою тропою, – неначе співали її аж у надрах землі, в самому пеклі, навічно прокляті й повік непрощені грішники.

      Ця пісня прийшла також з фронтів війни, але з там-того, ворожого боку фронту, з-за річки Збруч, і лилася вона тепер з-поза колючої дротяної огорожі, з вишикуваних шпалерами дерев'яних приземкуватих бараків – з табору військовополонених. Це була – «Чуєш, брате мій, товаришу мій…», і співали її галичани з легіону «Січових стрільців», українського формування австро-угорської армії цісаря Франца-Йосифа. Вони заповзято воювали, коли попереду був – цар, а позаду – цісар. І цар люто гнобив український народ, а цісар дав святу обітницю – деус вобіскум! – після цієї війни вже русинів-українців більше не гнітити, якщо, звичайно, його цісарське військо здобуде в цій війні перемогу над царем. Але вони не схотіли воювати, коли царя скинуто і натомість настала на цьому боці Збруча нібито воля, і самохіть передалися в полон братам-українцям з цього боку, запалені мрією об'єднати нарешті віками роз'єднаний, знедолений і скривджений рідний народ. Та бранців посадили за колючий дріт і тримали під особливо суворою охороною в особливому концтаборі для виконання особливо важких примусових робіт.

      Тепер вони приспівували: «Чуєш, кру, кру, кру, в чужині умру…», і був це, справді, особливо тужний спів, бо співали вони в своїй рідній стороні, яка, проте, виявилась для них чужою.

      Це була журна пісня невимовної трагедії українського народу, тіло якого віками пошматоване кордонами кількох держав.

      А з далекого Сирця – зовсім з іншого кінця величезного міста – неначе смутний відгомін, линуло – «А вже років двісті, як козак у неволі понад Дніпром ходить, викликає долі».

      Тут, у етапних казармах київського гарнізону, українська Центральна Рада, яка прагнула створити національну українську державу і ладналась оголосити себе її першим урядом, затримувала з маршових рот, що прямували на фронт на поповнення діючих частин, всіх солдатів російської армії походженням – українців. Центральна Рада готувалась оголосити цей контингент першою збройною силою, якій і стати на оборону визвольних поривань української нації.

      Солдати-маршовики, походженням українці, приспівували «Гей, вийди, доле, із води, визволь, визволь, серденько, із біди», – але майбутнього свого собі не уявляли.

      А втім,