Мир хатам, війна палацам. Юрій Смолич

голова, що коли перемогу здобудуть кайзерівська Німеччина, цісарська Австрія та султанська Туреччина, то подолають вони революційну Росію, отже, загине і революція в Росії. Тож який, питаюся, висновок має робити для себе робітничий клас?

      – Ну, ну? Який, який?

      – Ясно, який: обережний будь з гаслом «війна війні», коли така обставина…

      Боженко зірвався з місця і замахав кулаками.

      – Таж революція у нас буржуйська…

      – Буржуазна, – авторитетно поправив Іван.

      – Буржуазна! Так ти ж, совість твоя де, – що, за Тимчасовий уряд міністрів-капіталістів?

      – Я, щоб ти знав, проти капіталістів ще з того часу, як ти в більшовики ще й не вписувався. Тимчасовий уряд повинно революціонізувати і таким способом від буржуазної революції посуватися до нашої, пролетарської. Сам товариш Ульянов-Ленін каже, що треба мирним шляхом…

      – Так Ленін же не до війни це каже, а про те, як владу Радам брати до рук! – зарепетував Боженко, підскочивши впритул до Івана, неначе заміряючись вхопити його за груди. – А те, що ти кажеш, це – меншовизм, «революційне оборонство»! Тьху!

      Іван підхопився з призьби, сатаніючи:

      – Тобто, виходить, я – меншовик? Таке ти хочеш мені сказати, маму твою мордує?!

      Схоже було, що він заміряється замахнутися на Боженка, всі інші «політики» посхоплювались з своїх місць і кинулись їх розбороняти та всовіщати.

      Втихомирив вибух пристрасті солдат Королевич. Посміхаючись, він закинув про те, що тут же, товариші, не позиції, а глибокий тил, отже, давайте крові не проливати. І, так само посміхаючися, закінчив тим, що, мовляв, не біда, коли хороші люди поскубуть один одному чуби отут, на Рибальській, – від того тільки загальна користь буде: правильна думка сама себе оборонить. Біда – що немає революційної єдності в самих органах пролетарського волевиявлення, в Радах робітничих та солдатських депутатів: меншовики спілкуються з есерами, трудовиками та іншими, вже чисто буржуйськими партіями, і тягнуть руку за кадетський Тимчасовий уряд. Та, закінчуючи, Королевич прохопився необережним посиланням на гарний пролетарський приклад Донецького басейну: металісти Луганська, очолені слюсарем Ворошиловим, вимагають не тільки кінчати зразу з війною, але й з самим кадетським Тимчасовим урядом.

      На такі слова не міг стриматися присутній тут молодий представник донецького пролетаріату, Харитон. Він вирвався з гурту парубків наперед і собі замахав руками:

      – Їй-бо, присяй-бо, правда! Клима Ворошилова у нас знають скрізь! Оце дядько, так дядько! По тюрмах сидів, на царській каторзі був – справжній герой революції! Ще як я виїздив, від Клима заклик пішов: бери, хлопці, зброю до рук – без зброї пролетаріат своїх прав не здобуде! І беремо! Революцію робимо, а не ханьки мнемо! Що тут у вас, у Києві? Меншовики, есери, кадети, офіцери! Плювати треба на Київ, – іти всім на Донеччину та проголосить там пролетарську республіку!..

      Оце й підлило масла в огонь.

      Іван Бриль знову підхопився