Криївка. Олександр Вільчинський

хвіртці нас уже можуть чекати. Бо найчастіше із натовпом Лейтьоху виносило аж туди.

      Але цього разу ми ще й не встигли вийти з церкви, як між людьми разом із мелодійним передзвоном, що лунав начеб із самих небес, раптом прокотилося якесь пожвавлення, ще одна хвиля радісного піднесення: «Одияніє! Одияніє!..». Небо на виході освітилося яскравим спалахом, і чути було, як десь зліва на пустирі за церковною брамою палахкотить вогнище.

      Ми з Рудим одразу зрозуміли, чия то робота, і весело перезирнулися, а коли підійшли ближче, то побачили пенька із одземком і нанизаними на нього шинами, від яких ішло довге високе полум’я, і справді освітлюючи людям дорогу попри широку калюжу, що завжди після дощу була в цьому місці.

      А ще ми побачили рухливий силует, що, наче багаторука тінь, метався на тлі вогнища. Впізнали нашого бідного Лейтьоху, що начеб намагався ногою збити із одземка одну із палаючих шин, от тільки невідомо – для чого?

      Спостерігаючи за цією картиною, ми навіть затрималися на стежці, пропускаючи поперед себе людей, дочекалися дівчат, і вже всі разом рушили до брами.

      – Диви-диви, як Лейтьоха танцює! – не може натішитися Володька.

      – А це ви даремно, – кидає Оля. – На другий день одияніє уже не палять…

      У цей момент до нас приєднуються і Славко з Грициком. Славко, мабуть, чує Олині слова, і між нами на деякий час западає мовчанка. Але потім котрась із дівчат, либонь Валька, пропонує ще пройтися селом.

      – Тоді вже до Глинок і Глинками до Грубого Лісу й назад, бо у селі ж болото, – додає Володька.

      – А ми вночі до лісу не ходимо, – відказує Ганюта, це я точно пам’ятаю, Грицикова родина із Зозулиної вулиці, вона завжди вдає із себе найхитрішу.

      – О, була лампочка і вже нема! – звертає увагу хтось із хлопців.

      А вже за шкільним подвір’ям Славко притримує за рукав Володьку, і я чую лише уривок фрази: «За лампочку жабу з’їси…»

      Того вечора я записав у щоденнику, якого ще з осені за маминою порадою почав вести, але нікому не показую, навіть мамі, хоч по деяких її фразах здогадуюся, що потай вона, мабуть, таки почитує, коли на столі забуваю. То я намагаюся писати лише спостереження із життя живої природи, хоча часом і про інше також, а якщо не забував, то ще й напрям вітру і температуру повітря: «Через вікно зі школи бачив диких качок, що пролітали, їх було десь до десяти штук. Про їх приліт я чув уже давно, але побачив тільки сьогодні. Хлопці з нашого класу, що живуть недалеко від колишнього ставу, а відколи його спустили і перестали наповнювати, то просто низовини, зарослої очеретом та іншими болотяними рослинами та порізаної у всіх напрямках каналами, кажуть, що їх дуже багато. Кажуть, що навіть бачили диких гусей, що пролітали. Але зараз я у плавнях буваю рідко, частіше влітку, із своїм двоюрідним братом Славком і ще з Володькою, ми ходимо там майже щодня. Цієї зими і отужеза цілу весну я не був там ні разу. Я живу від ставища далеко, аж на іншому кінці села, і тому частіше роблю прогулянки у ліс. І хоча став і ліс мені подобаються однаково, але у лісі я буваю