Лідери, що змінили світ. Олекса Підлуцький

в Литві після поразки повстання 1863 року, і навчання в російській гімназії. Пілсудський був нащадком тих, пише польський історик Мейштович, хто протягом століть ніс відповідальність за долю країни. Ніс добре чи погано, вів свою батьківщину до перемог чи до поразок, але ніс цю відповідальність. І це почуття відповідальності складало стрижень його характеру. Воно було аж ніяк не удаваним і навіть не набутим. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим.

      Уже після смерті Юзеф Пілсудський здобув прізвисько «останній польський шляхтич». Його зовнішній вигляд, його погляди були типово старошляхетськими попри те, що в молоді роки він був соціалістом. Вибираючися в подорож, він завжди брав із собою три томи «Потопу» і образок Богоматері Остробрамської. Кардинал Каковський говорив про нього: «Пілсудський – це типовий польський шляхтич. Щодо існування Бога він має серйозні сумніви, а водночас до Богоматері виявляє дуже палку симпатію».

      Лише за чотири роки до народження Юзефа нищівної поразки зазнало Січневе польсько-литовське повстання 1863 року. Більшість тогочасних аналітиків вважала, що ця поразка продемонструвала принципову неможливість звільнення Польщі з-під російського панування. Царат жорстоко розправлявся з усіма залишками культурної автономії на теренах колишньої польсько-литовської держави, поступово, але дедалі сильніше «закручував гайки». Отож дитинство та молодість Пілсудського припали на часи репресій, зневіри більшості поляків і литвинів (які не відділяли себе від перших) у самій можливості ефективної боротьби проти царату. І люди почали якось пристосовуватися. Мрії про незалежність своєї країни і відродження польської величі залишалися романтичним підліткам та небагатьом ідеалістам. Тим більше, що саме кінець XIX сторіччя став періодом бурхливого промислового розвитку Польщі. Російська Польща (так зване Царство Польське, а пізніше просто «Привіслянський край») стала найбільш індустріально розвинутим районом імперії Романових. Зростання капіталів було нерозривно пов’язано із величезним імперським ринком. Але для цього треба було дуже «щільно» співпрацювати з російською адміністрацією. Відтак горді нащадки шляхтичів поступово виробляли два обличчя: одне – лояльних підданих Імперії, які ніколи не виступлять проти будь-яких дій влади, інше – опозиціонерів, але таких, як ми б зараз сказали, «кухонних», які дозволяли собі вболівати за долю уярмленої батьківщини тільки у колі родини чи найближчих друзів. І тільки на словах. Дехто з них навіть виробив собі своєрідну захисну теорію – мовляв, я збагачуюся чи роблю кар’єру в російській армії або на цивільній службі, але не для себе, а для… добра Польщі. Героєм часу став Станіслав Вокульський із знакового роману Болеслава Пруса «Лялька». Вокульський, колишній повстанець 1863 року, із червоними, навіки обмороженими у сибірському засланні руками, із великим самозреченням наживає собі багатство на поставках для… російської армії. Бідоласі гидко, звичайно, але що поробиш – це єдиний шлях