Лідери, що змінили світ. Олекса Підлуцький

Маннергейм: Маршал, який переміг Сталіна

      Улітку 1987 року ми з друзями відправилися шлюпками в похід по шхерах Ладозького озера. Північна природа була сповнена величі та якоїсь похмурої краси. Важко навіть було збагнути, яке, власне, «тисячоліття надворі». Здавалося, що з чергової протоки ось-ось випливе корабель із рудими засмаглими вікінгами в рогатих шоломах чи човен з білявими фінами у домотканих сорочках. Враження посилювала повна відсутність людей. Вже за кілька кілометрів від міста Сортавали не можна було зустріти живої душі. Кожний острів був безлюдним. Та на кожному з них можна було знайти сліди життя – старезну яблуню з покрученими вітами, напівзатоплену дренажну канаву, камені з фундаментів зруйнованих будинків… Лише черепа та людських кісток десь у траві бракувало для того, щоб здалося, що ходиш по руїнах середньовічного городища, сплюндрованого хижою чужинською ордою. Сплюндрованого жорстоко, дощенту, так, щоб і сліду не лишилося по його мешканцях. Утім, чому здалося? Власне, все так і було…

      Ранньою весною за якихось п’ять десятків років перед нашою поїздкою люди, що споконвіку жили на цих островах, змушені були втікати світ за очі, покинувши свої домівки. Лічені старики, що вирішили залишитися під чужинською владою, прожили у своїх хуторах не більше двох тижнів – усіх їх було депортовано на північ Сибіру і жоден (!) з них ніколи не повернувся ані до рідних згарищ, ані до своїх дітей, що втекли на захід. «Визволителі» так ніколи і не змогли «перетравити» болотяні землі на холодному краю землі. На кількох десятках островів просто неможливо було створити колгосп – не було і немає таких човнів, щоб возити з острова на острів трактор «Бєларусь» чи комбайн «Дон». Отож усі покинуті хутори було безжально і методично зруйновано.

      Після Радянсько-фінської війни 1939/40 року Фінляндія втратила територію, де проживало 15 відсотків населення, «фінський Сочі» – Сортавалу, місто, де влітку часом можна навіть загоряти, найродючіші свої землі, які у росіян було визнано взагалі «непридатними для сільського господарства»…

      Проте у кривавій, страшній, здавалося, безнадійній війні фіни відстояли найдорожче – свою незалежну державу. Фінляндія так ніколи і не стала ані «радянською», ані «народною» республікою, ні складовою частиною, ні сателітом СРСР. Енкаведисти так і не змогли провести масових депортацій «контрреволюційних і антирадянськи налаштованих елементів» з цієї країни, ніхто ніколи не заганяв у колгоспи хуторян Похьойс-Карьяли чи Кескі-Суомі, секретарі парткомів не розпинали кращих представників інтелігенції за «націоналістичні ухили в творчості», а роботяги Гельсінки не втрачали поволі людської подоби під впливом загального свинства радянського життя.

      Усім цим фіни величезною мірою завдячують графу Карлу-Густафу-Емілю фон Маннергейму, маршалу та головнокомандувачу, регенту держави та президенту республіки, людині, яка двічі врятувала цю країну від червоного потопу, що мав би повністю залити її.

      Шлях