Ліна Костенко. Олег Кудрин

рші, як «ота сама Ївга»; садиба таких собі Главацьких, де вночі нечиста сила кидалася з печі полінами; баба Мар’юшка, за неперевіреними даними, відьма, за якою ходив чорний містичний кіт; мертва гадюка, ніби як знайдена біля вівтаря занедбаної церкви.

      Літературознавці колись назвали таку прозу «магічним реалізмом». Але якщо відірвати це словосполучення від смислу, що накопичився за ним, і приміряти до поезії самої Костенко, то побачимо, як точно воно її характеризує. Все реальне і нереальне, магічно підсвічене якимось вищим смислом, від чого здається правдивішим і точнішим за саму реальність…

      Ржищів – узагалі гарне місце для народження одного з українських націєтворців. Скільки в ньому всього вмістилося – на маленькому просторі містечка з населенням до 10 тисяч! Тут вражаюча глибина, не тільки дніпровська, але й історична. Поселення неоліту. Трипільська культура. На такому тлі Іван-город, згадуваний у літописі 1151 року, видається юним (хоч і залишилася від нього сама тільки Іван-гора). А далі – руйнування Батиєвою ордою, відновлення та входження до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. Маґдебурзьке право, отримане від короля. І війни, повстання – від Хмельниччини до Коліївщини. Але закінчилося все лише входженням до складу іншої імперії – Російської.

      А в лісі за Ржищевом був давній чоловічий Спасо-Преображенський монастир, до 1794 року – греко-католицький. 1852 року його реформували і зробили жіночий монастир. Кажуть, черницею там була сестра російського письменника Миколи Лєскова. Іноді він приїжджав до неї в гості та їхав далі, вниз по Дніпру, на могилу Шевченка.

      Скільки надій ніс вільний 1917 рік! Але Українська держава не змогла консолідуватися. Вторгнення Червоної армії, нав’язана війна, поразка УНР. І, як наслідок, найстрашніше горе – Голодомор. Ржищівський район, який тоді існував, був одним із найбільш постраждалих на Київщині. А потім знову – Велика Війна. З величезними жертвами, особливо страшними, тому що втрат не рахували і про те, як їх зменшити, не думали. Жахливий «Київський котел» у 1941-му. А в 1943-му – жертовний «Букринський плацдарм» (від назви села Букрин, за 20 кілометрів нижче по Дніпру). Потім, уже за часів «Миру – мир!», затоплення навколишніх чорноземів і церков Канівським водосховищем у 1974—1976 роках…

      Маленьке містечко, таких тисячі, але язик не повернеться сказати, що він на узбіччі світової історії.

      Існує багато версій походження імені Ржищева. Від злакового «рожище»; від згадуваного в літописі стародавнього «вжище»; від польського «rzesza» – натовп. Але найулюбленіша в народі версія – легендарна, що виводить Ржищів од слів «ржи ще», нібито сказаних козаком його коню. Існує кілька варіантів цієї легенди. Ліні запам’ятався найдраматичніший із них.

      Після бою конав од ран козак. Та лежав він в урвищі під Іван-горою так що, не відразу знайдеш. Чекаючи допомоги товаришів, просив свого коня: «Ржи ще, коню, ржи ще!», щоб побратими знали, де шукати. Та, певно, всі загинули, і не прийшла до нього допомога. «Так було чи не так, а мені з дитинства той кінь ірже і козак умирає під Іван-горою. І нема кому його китайкою вкрити»1. Яке напруження – мов у античному міфі, трагедії, опері. Щось подібне характерне і для віршів Костенко, присвячених старшим родичам, родоводу. Там трагедії, може, і трохи менше, але піднесеність викладу – приблизно така ж. Хіба що пом’якшується самоіронією, м’яким українським гумором.

      Наприклад, «Люблю легенди нашої родини». Це розповідь про те, як українські жінки, образившись, уміють на якийсь час замовкнути настільки вагомо і сильно, що вся сім’я швидко розуміє, як помилялась, і просто благає перервати мовчання (а в ваших родинах таке бувало, буває?). З перших рядків читача заполоняє епічний запал, гідний «Енеїди»:

                                    Люблю легенди нашої родини,

                                    писати можна тисячу поем.

                                    Коли були ще баба молодими,

                                    вони були веселі, як Хуррем2.

      (По-тюркськи «хуррем»— «весела», прізвисько Роксолани при дворі Сулеймана Пишного. – Прим. авт.).

      Розгортаючись у часі та рядках, сімейна сварка родини Костенко набуває рис усесвітньої дисгармонії, вселенського розладу:

                                    Вони не те щоб просто так мовчали, —

                                    вони себе з живущих виключали,

                                    вони робились білі, як стіна.

                                    Вони все розуміли, вибачали,

                                    але мовчали, тяжко так мовчали,

                                    неначе в них вселився сатана3.

      Але коли вже читач починає всерйоз хвилюватися – як би не було лиха, Ліна легко і витончено виходить на мирний фінал, присмачений до того ж появою припасів і, мабуть, швидкою вечерею:

                                    Коли ж

1

Дзюба Іван, Костенко Ліна, Пахльовська Оксана. «Гармонія крізь тугу дисонансів…». К.: Либідь, 2016. С. 127.

2

Костенко Ліна. Неповторність: Вірші, поеми. К.: Молодь, 1980. С. 178.

3

Там само.