Темна вежа. Стивен Кинг

до неї…

      – …і дістанься аж до верхівки! – видихнув Едді.

      Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…

      Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди – примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.

      – Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. – Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. – Його теж немає. Панотця.

      – Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. – Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.

      – Ні, Едді. Зовсім ні. Він… – Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.

      – Він утік від них, – мовив Едді.

      – Еге ж. Уявляю, які вони люті.

      Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.

      – Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. – І поки Роланд вкладав револьвер у кобуру: – Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?

      – Гадаю, всього потроху, – відповів стрілець. – Є така річ, називається авен каль. Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.

      – І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.

      Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.

      – Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.

      – Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?

      Роланд усміхнувся.

      – Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.

      – Логіка-чого?

      Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись – не лише фізично, а й у переносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга