Крізь час. Темна вежа II. Стивен Кинг

тримав у правій руці) випала на шорсткий сірий пісок, бо він тримав її всією цілою рукою, коли проходив у двері, а тепер тримав – точніше, вже не тримав – рукою, що зазнала скорочення на сорок відсотків.

      Він незграбно підняв половинку, затис між великим і безіменним пальцями, струсив з неї пісок, наскільки це було можливо, і відкусив шматок на пробу. А вже за мить жадібно вминав, не зважаючи на піщинки, що рипіли на зубах. Через декілька секунд його увага зосередилася на другій половині. Вистачило її на три укуси.

      Невідома стрільцеві риба-днець виявилася надзвичайно смачною. І цього було цілком досить.

12

      Ніхто в салоні літака не помітив, як зник сендвіч із тунцем. Ніхто не бачив, як руки Едді Діна вхопили дві половинки так міцно, що в білому хлібі могли лишитися заглиблення від великих пальців.

      Жодна душа не бачила, як сендвіч поволі ставав прозорим, а потім зник, залишивши по собі кілька сиротливих крихт.

      Десь за двадцять хвилин після того, як це сталося, Джейн Дорнінґ загасила сигарету і пішла до передньої частини салону, нібито для того, щоби дістати книжку зі своєї великої сумки, але насправді збираючись подивитися на пасажира в кріслі 3A.

      Здавалося, він глибоко спав… та сендвіча не було.

      «Господи Ісусе, – подумала Джейн. – Він його навіть не з’їв, а заковтнув цілим. А тепер знову спить? Та бути такого не може».

      Те, що не давало їй спокою в пасажирі на місці 3A, містері То-Карі-То-Блакитні, не переставало збуджувати нерви. Щось у ньому насторожувало.

      Щось.

      

      Контакт і посадка

1

      Едді розбудив голос другого пілота, який оголошував, що приблизно за сорок п’ять хвилин вони здійснять посадку в міжнародному аеропорту Кеннеді, де видимість необмежена, вітер західний, десять миль на годину, температура чудова – сімдесят градусів за Фаренгейтом. Ще пілот додав, що на той випадок, якщо йому більше не трапиться така нагода, він хотів би подякувати всім пасажирам за те, що вони обрали авіарейс компанії «Дельта».

      Едді роздивився навколо і побачив, що люди перевіряють свої митні декларації й свідоцтва про громадянство – в принципі, прав водія і кредитної картки з назвою банку Сполучених Штатів при перельоті з Нассау мусило вистачити, але більшість усе одно мали при собі паспорти – і Едді відчув, як у нього всередині починає натягатися сталевий дріт. Він і досі не міг повірити, що заснув, та ще так міцно.

      Він підвівся і пішов до вбиральні. Пакети з коксом у нього під пахвами сиділи легко й надійно, так само добре облягаючи контури його тіла, як і в номері готелю, де улесливий американець на ім’я Вільям Вілсон прикріпив їх клейкою стрічкою. Після операції приклеювання чоловік, ім’я якого зробив славетним Едґар По (коли Едді натякнув на це, Вілсон лише тупо на нього подивився), дав йому сорочку. Звичайна собі пістрява сорочка, трохи вилиняла, таку будь-який студент міг би вдягти, повертаючись літаком після коротких канікул перед іспитами… от тільки ця сорочка була