Сліпий василіск. Марина и Сергей Дяченко

емоцій.

      Добре, що мій кабінет звуконепроникний.

      Я знову обійняв її і сказав, що вона ні в чому не винна. Що винна та людина, котра перетворювала їх із братом. Що я зможу домогтися того, що йому взагалі заборонять практикувати. І він поверне її дідусеві всі гроші (кошти) і виплатить компенсацію. І що дід буде задоволений і не буде її лаяти.

      – А мама? – запитала вона безнадійно.

      Я подумав, що нормальна мати миттєво повинна була розібратися, де її син і де її донька. У будь-якому вигляді. Ну з яким же презирством треба ставитися до дітей, щоб не помітити очевидного?!

      – Мама не пробачить, – сказала вона ледь чутно.

      Тоді я не витримав:

      – Я розумію, чим більше минало часу, тим страшніше було тобі признатися… Але чому ти все відразу ж не сказала?

      – Я подумала, – тихо сказала дівчинка, – що два дні… Почекаю… З цікавості.

      І замовкла.

      – І шо? – обережно запитав я.

      – І всі пішли, – її голос задрижав. – Пішли… в суботу… в лазню!

      – Що? – я не зрозумів.

      – Пішли в лазню, – вона закрила обличчя руками. – Я… я пішла, як Георг… в лазню! І я там таке побачила!

      У мене сильна воля. По-іншому не можна. Я встиг зупинити свій сміх, перш ніж подати хоча б звук; вона не знала, що таке стоп-сміх, вона побачила моє серйозне співчутливе обличчя – і стала сміливішою:

      – Я була в чоловічій лазні, розумієте! І як я після… після цього – як я признаюся?

      І вона заридала-заголосила знову, а я сидів над нею, як скеля над морем, не міг сміятися, але сльози з моїх очей котилися градом…

      У цілому історія закінчилася щасливо. Дивовижний клубок, сплетений поколіннями перевертнів і одним моїм недобросовісним колегою, пощастило, хоч і не без зусиль, розплутати. Звичайно, за півтора роки тваринного життя хлопчик дуже змінився і потребував допомоги дефектолога. Дівчинку, яка звинувачувала себе, батьки відправили в пансіон, і не думаю, що там їй було гірше, ніж удома.

      До речі, зовсім недавно бачив її. Їй уже шістнадцять, вона покрасивішала, уміло користується косметикою, зі смаком одягнена, мило кокетувала з якимось студентом у міському парку… А проходячи повз, вона, звичайно ж, зробила вигляд, що вперше мене бачить.

      Письменник[3]

      Клавдія Василівна викликала мене до себе в кабинет і дуже суворо запитала:

      – Це що таке?

      На столі перед нею лежав мій зошит з російської мови. Він давно закінчився, і на останній сторінці я написав дещо від себе. Усього декілька рядків.

      – Це що таке, я тебя питаю?!

      – Зошит, – сказав я і почервонів.

      – Бачу! А в зошиті що?

      І вона розгорнула останню сторінку:

      – «Одного ранку капітан Залізне Око вийшов на палубу свого космічного крейсера…» Що це? Де ти це прочитав?

      – Ніде, – зізнався я, тому що викрутитися не було можливості. – Я це сам придумав.

      – Сам?! Придумав та написав?

      З її голосу я зрозумів, що зробив щось жахливе.

      – Ну!

3

© Марина та Сергій Дяченки, 2009