Микола Хвильовий. Ростислав Коломієць

поїхав на солдатський з’їзд, як він згадує, пришпиливши на грудях два банти – червоний і жовто-блакитний. «Я хотів бути українським більшовиком», – визнавав він, і цим публічно продемонстрував свою позицію націонал-комуніста. Пізніше він нарече себе «націонал-комунаром». А тоді захопився ідеями українських комуністів-боротьбистів, які обстоювали створення окремої Української червоної армії і надихалися перспективами створення всесвітньої федерації радянських республік і протиставленням цієї ідеї можливому відтворенню Російської імперії, так би мовити, у «радянських формах», але до партії не вступив. Тобто, перебуваючи, як і вся Україна, на перехресті різноскерованих інтересів Гетьманщини, Директорії, денікінців, радянської червоної армії, інтуїтивно орієнтував себе на створення української держави. Відчуваючи, що в нього на очах відбуваються історичні події – Перша світова війна, українські національно-визвольні змагання, боротьба за втримання України у складі нової – соціалістичної Росії, пірнає у вир революційних подій. Кидався з боку в бік, розбираючись, хто і в чому правий, хто винний, так би мовити, на ходу. Уривчасті відомості про нього дають уявлення про безвекторний пошук себе у бурхливому потоці тогочасної революційної дійсності.

      Шлях Хвильового до сприйняття радянської влади нагадує шлях багатьох його сучасників-письменників. Можна згадати про офіцера армії УНР Петра Панча, гайдамацтво Володимира Сосюри, санітарну службу в армії УНР Юрія Смолича, які, зрештою, напівдобровільно-напіввимушено стали мало не зразковими українськими радянськими письменниками.

      Своє життя сам Хвильовий назвав «шляхом безумної подорожі», і воно сконденсувалося у ряді його вчинків, які буквально наштовхувались один на одний. Микола Фітільов спочатку пристає до повстанського загону, організованого українськими боротьбистами, був навіть начальником штабу загону. Потім, очевидно, внаслідок ідеологічних розходжень, разом з молодшим братом Олександром, з яким зустрівся у матері, організує повстанський загін «вільних козаків», що веде боротьбу з Гетьманщиною і німецькими військовими частинами, що окупували було територію України. Брата Олександра він скоро втратить, той знайде смерть під Перекопом… Після перемоги антигетьманського повстання Хвильового обирають «головою» Рублівської волості, та «вільні козаки» не поспішають влитися до лав регулярної армії УНР.

      Микола Фітільов на перехресті 1910-х—1920-х років, за його ж словами, лишався «безпартійним мрійником», визначивши себе як противника існуючого соціального ладу в Російській імперії та існування України в її кордонах як підлеглої нації, проте його політичні погляди виглядали непевними.

      Тобто виступав ніби на боці УНР. Але це була напіванархічна повстанська стихія із невизначеними політичними уподобаннями – від українського націоналізму до більшовизму, вона погано корилась військовим наказам очільників армії УНР. І вже на початку 1919-го стосунки з