Шлях королів. Брендон Сандерсон

як раптом передумав, запримітивши попереду блакитні вогні: на стіні висіла пара світильників із Буресвітлом, усередині яких горіли сяючі сапфіри. Сет підійшов до однієї з них і простягнув руку, благально підставивши долоню під коштовний камінь, прихований за склом.

      «Гей, ти!» – долетів до нього окрик алетійською. На утворюваному коридорами перехресті стояло двоє вартових. Тієї ночі кількість охорони подвоїли, адже в Холінар навідалися дикуни. Так, тепер вони нібито було союзниками, але ж яка це непевна річ – союзи.

      Конкретно цей, наприклад, не протримається навіть години.

      Сет спокійно спостерігав, як двоє вартових наближалися до нього. З озброєння в них були лише списи: стражі не були світлоокими, а тому не мали права носити мечі. Однак їхні пофарбовані в червоне нагрудники були вигадливо оздоблені – так само як і шоломи. Темноокі чи ні, але вони були іменитими громадянами й обіймали значні посади в рядах королівської варти.

      Зупинившись за кілька кроків від нього, перший з охоронців махнув списом: «Геть звідси! Тобі тут не місце!». У нього була смаглява шкіра алетійця та ріденькі вуса, що обрамовували рот, спускалися вниз і там утворювали борідку.

      Сет стояв, як укопаний.

      «Ну?! – повторив охоронець. – Зі слухом погано?»

      Сет зробив глибокий вдих, викликаючи Буресвітло. Воно хлинуло в нього, струменіючи з двох сапфірових світильників на стінах, немов і справді всотувалося разом із потоком вдихуваного повітря. Буресвітло бушувало в ньому, і в коридорі раптом стало темніше – мовби на верхівці пагорба, яку вкрила тінь від хмарки, що набігла на сонце.

      Сет відчував тепло Буресвітла, його шал – неначе буря бур завирувала у його венах. Ця сила була життєдайною, але й небезпечною. Вона штовхала до дії. До руху. До бою.

      Затамувавши подих, він щосили намагався не розплескати Світла. Та все одно відчував, як воно поступово полишає його. Буресвітло можна втримати на якийсь час – щонайбільше на кілька хвилин. Воно просто витікало: адже людське тіло – це занадто пориста ємність. Подейкували, начебто Спустошувачі могли втримувати його як завгодно довго. Та чи ж існували вони взагалі? Висновуючи з його покарання – нічого подібного. Виходячи з його уявлень про честь – вони не могли не існувати.

      Охоплений полум’ям священної енергії, Сет повернувся до вартових. Вони бачили, що той просто стікав Буресвітлом: його пасма звивалися над шкірою, немов струминки люмінесцентного диму. Перший страж примружив очі, придивляючись, і стривожено насупився. Сет був упевнений, що той ніколи не бачив чогось подібного. Наскільки він міг пригадати, кожен із тих, хто по-блюзнірському топтав камінь і бачив, на що здатний Сет, швидко знаходив смерть від його руки.

      – Хто… хто ти? – у голосі вартового тепер уже не було колишньої рішучості. – Людина чи дух?

      – Хочеш знати, хто я? – прошепотів Сет, зронивши з губ краплинку Буресвітла й дивлячись повз охоронця вглиб довгого коридору. – Той, кому дуже шкода…

      Він