Самотність у Мережі. Януш Вишневский

до Варшави потяги курсують тільки в робочі дні. А власне хвилину тому закінчилась субота. Він навіть мав право цього не зауважити.

      Це було вранці, після кільканадцяти годин перельоту з Сієтла, перельоту, що завершував тиждень праці без перепочинку.

      День народження опівночі на двірці Берлін-Ліхтенберґ. Якийсь абсурд. Може, він потрапив сюди з якоюсь місією?! Це місце могло б бути чудовим сценічним оформленням для подій фільму, неодмінно чорно-білого, про марнотність, сірість і трагічність життя. Він був переконаний, що Воячек[1] тут, у цій хвилі написав би свій найпонуріший вірш.

      День народження. Як він народився? Як це було? Чи дуже їй боліло? Про що вона думала, коли їй боліло? Він ніколи її про це не питав. Власне кажучи, чому ні? Так просто: «Мамо, чи тобі дуже боліло, коли ти мене народжувала?»

      Сьогодні він би хотів це знати, та коли вона ще жила, таке ніколи не спадало йому на думку.

      Тепер її уже нема. Й інших також. Усі найважливіші люди, яких він любив, померли. Батьки, Наталія… Він не мав нікого. Нікого важливого. Мав лише проєкти, конференції, терміни, гроші й часом визнання.

      Хто взагалі пам’ятає, що в нього сьогодні день народження? Для кого це має значення? Хто це помітить? Чи є хтось, хто про нього сьогодні подумає? І тоді з’явилися сльози, яких він не зміг уже стримати.

      Раптом він відчув, що хтось його штурхає.

      – Колєґо… Вип’єш ковток пива зі мною? Останній ковток? Вип’єш? – почувся захриплий голос.

      Він підвів голову. Налиті кров’ю, настрашені очі у великих очницях вихудлого, зарослого і вкритого ранами обличчя благально дивились на нього. У простертій тремтливій руці чоловіка, який сидів поряд, була банка пива. Чоловік помітив його сльози, відсунувся і сказав:

      – Слухай, колєґо, я не хочу тобі перешкоджати. Я не хотів, справді. Я теж не люблю, як хтось чіпляється, коли я плачу. Я піду собі геть. Плакати треба в спокої. Лише тоді від цього радісно.

      Він не відпустив його, вхопивши за куртку. Взяв банку з його руки і сказав:

      – Ти не перешкоджаєш. Слухай, ти навіть не знаєш, як я хочу з тобою випити. Не йди. Моє ім’я – Якуб.

      І раптом він зробив щось, що видавалося йому тієї миті зовсім природним і чому він не міг опертися. Він притягнув того чоловіка і притулив до себе. Поклав його голову на плече, прикрите подертою болоньєвою курткою. Вони сиділи так якусь мить, відчуваючи, що відбувається щось урочисте. У певний момент тишу порушив потяг, пролітаючи з гуркотом повз лавку, на якій вони сиділи, притулившись один до одного. Тоді чоловік зіщулився, мов перелякана дитина, притиснувся до нього і сказав щось, що заглушив гуркіт коліс потяга, який мчав повз них. Згодом його пройняв сором. Той другий мусив відчути те саме, бо зненацька відсунувся, мовчки підвівся й рушив до сходів, що вели до тунелю. Біля одного з металевих кошиків на сміття він зупинився, витягнув листок паперу зі свого фольгового мішка, зім’яв його в руці і викинув до смітника. Згодом зник у тунелі.

      – Усього

1

Рафал Воячек (1945–1971) – польський поет і прозаїк. Покінчив життя самогубством. – Прим. пер.