Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология

чорта, що має на меті псувати діла доброго духа, головно шкодити чоловікови. Він тісно в’яжеться з дуалізмом, себто релігією, що приймає два противні божества, добре і зле.

      Не у всіх народів розділ між добром а злом розвинувся в сильний антагонізм дуалістичний. Первісний дуалізм не має в собі зовсім домішки етичної, як загалом не мають її первісні релігії. Не бачимо дуалізму і в релігії Греків та Римлян; до етичного дуалізму не дійшли й релігії Фінікійців та Єгиптян. Так само у Жидів, окрім Ягве, нема властиво другого бога, сильного як він, з прикметами і стремліннями противними йому. Він самодержець і ні з ким не ділить власти. Аж з часом під впливом перського дуалізму наступають в тому напрямі зміни. Все ж таки у багатьох народів можна добачувати сліди первісного дуалізму в більш або менш виразній формі. Так, у Єгиптян Сет-Тифон, противник Озіріса, вбиває сього світлого бога, та його поборює син Озіріса Горус, по чім Озіріс воскресає. Найвиразніше зазначився дуалізм у Персів. Ормузд, бог світла, мусів усе боротися з Аріманом, богом темноти і шкоди, о власть над світом. Тут більше, як де, переконуємося, що прикмети і характер злого духа відповідають відносинам краєвим. Мешканець гарячого краю пізнає діло злого духа в гострім пустельнім вітрі, що спалює збіжжя; мешканець північної країни зове його богом зимна, що все живуче умертвляє. Там знов єсть він причиною трясіння землі, тим-то й релігія єсть зложений результат ріжнородних причин, що не все дадуть ся зібрати і уложити в систему.

      У Греків та Римлян хоча б можна знайти деякі основи дуалізму (наприклад, боротьба за олімпійський престол по уступленню Кроноса), все-таки релігія не має персоніфікації зла, не має чорта; є се вельми характерно, що народ, котрий обожав стілько абстрактних понять, не утворив правдивого божества зла. Треба тут мати на увазі, що ані у Греків, ані у Римлян не було ніякої святої книги релігійної ані теократичного праводавства.

      Дуалізм приймає осібну форму і властивий характер в юдаїзмі. Ще в книгах, знаних під назвою Мойсеєвих, Сатана займає доволі мале місце. Тут вуж райський тілько наймудріший та найхитріший звір, і аж опісля через тлумачення на інші мови змінюється він на чорта-спокусника. Деякі учені думають, що Євреї аж після неволі вавилонської набрали понять о демонах. Стинаючися з маздеїзмом, себто релігією перською, перейняли вони його науки. Така думка не є несумнівна; певна річ, що й перед неволею поняття злих духів жидам не були чужі, та чорт аж у книгах, писаних після неволі, приймає властивий характер. У книзі Йова являється Сатана посеред ангелів в небі і не є зовсім противником Бога. Він сумнівавсь о побожности і вірности Йова і стає тільки причиною тяжкого досвіду. Він ще не радуєсь злим, він ще не спокусник, а причина спокуси.

      Далі росте чорт і доповнюється. Пророк Захарія вважає його ворогом і оскаржувачем вибраного народу, що бажає відвернути від нього ласку Божу. В книзі Мудрости чорт псує і нищить діла Божеські, він з зависти звів перших людей і сим вніс