Чорт зна що. У кігтях Хапуна. Антология

ам і раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише українських письменників.

      Українська фантастична література достатньо багата й цікава, а вишукування досі не відомих творів давно забутих письменників схоже на пірнання за скарбами. Одним із найпопулярніших демонологічних персонажів у світовій літературі став той, від кого власне й веде свій родовід уся нечиста сила, – чорт. Хоча у середні віки він частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвітництва підірвала віру в існування диявола. Освічені люди перестали вірити в гидку істоту з хвостом, рогами і копитами. Та досить було дияволу надійно щезнути з народної свідомості, як ним відразу зацікавилися митці та філософи. У добу романтизму чорт і загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами світової літератури. Байрон, Ґьоте, Шиллер, Шаміссо, Ґотьє, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цілу галерею «демонів» або ж «демонічних» людей і настроїв, причому ці «демони» відзначаються неабияким інтелектом, вони дотепні, освічені, сповнені пристрастей, одним словом, привабливі, ба навіть можуть викликати співчуття.

      Від зарубіжних письменників не відставали і вітчизняні. Персонажі української мітольогії або ті, кого в народі називають нечистою силою, давно вже надійно прижилися в нашій літературі, ставши подекуди не тільки епізодичними героями, а й головними. Та найцікавіше, що під впливом письменницької фантазії вони усе більше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замість страху симпатію або сміх. Згадаймо такі класичні твори, як оповідання Миколи Гоголя та Григорія Квітки-Основ’яненка, драматичні поеми «Лісова пісня» Лесі Українки та «Ніч на полонині» Олександра Олеся або повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

      Родовід українського літературного чорта починається з «Повісті врем’яних літ», із житій святих, з апокрифів про створення світу. У ті часи чорта ще сприймали цілком поважно, його боялись, шукали від нього захисту і в щоденному побуті вбачали сліди його підступної діяльності. Але починаючи з XVI ст. український диявол набирає ґротескної форми, численні народні оповідки дають безліч свідчень про те, що диявол поступається людині. Оповідей про грізного чорта, який чигає на людину, стає усе менше і менше. Судячи із окремих переказів, існувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритністю чи києм легше, аніж молитвою.

      Львівський письменник XVIII ст. Йозеф Максиміліан Оссолінський писав: «Колись няньки і пестунки страшили дітей чортом. Нині чорти слугують ляльками, якими старі бавляться; нині вже не няньки і пестунки про них плетуть, а священики пишуть».

      У вступній статті до збірки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традиційний український образ чорта: «Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

      Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальну і вельми поважну рису: жадобу панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як: сила людського таланту».

      У творах українських письменників чорт практично уже нічим не відрізняється від людини: він і закохується, і страждає, і гуляє, і байдикує, і навіть допомагає людям. В окремих творах викликає читацьке співчуття і симпатію. Чорт став більше блазнем, ніж пострахом.

      Незважаючи на те, чи вірить хто-небудь у чорта, чи ні, незримо він присутній завжди і всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортівня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта і трохи» і т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою і осудженням. Особливо це стосувалося вечірнього і нічного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаєш. Саме тому народ витворив чимало евфемізмів, які заміняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалі сидить; той, що греблі рве; нечистий; куций; рогатий; не при хаті згаданий і т. д.

      Герой оповідання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта і дня прожити не міг. «Перша вада у мого чоловіка була та, – нарікала жінка, – що він вельми любив чортів згадувати: і встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться; повсякчас черкає, на що вже й гірше: хліб святий почне, було, різати – і тут чорта згадає: «Яка оце чортяка ніж витупила», або: «Чортів ніж хліба не бере…» Страх і згадати, як мене вражає, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися оті чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж він не тямить, що за чорта добра не буде довіку.

      Отак, було, міркую собі, та й ну його благати: «Антоне! Чоловіче мій любий! Голубе мій сизоперий! Покинь ти чортів! Не займай ти їх, бог з ними!.. Призначено їм від Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собі й живуть і здихають: не наводь ти їх у хату; в нас же в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюди пхаєш. Чи до ладу ж воно?