Промінь. Марина и Сергей Дяченко

задихала голосно, важко, як після бігу.

      – Він тебе не забере, – сказала вона іншим, твердим голосом. – Я не дозволю… Спи!

      Вона відійшла, сіла в крісло біля письмового стола й залишилася сидіти у півтемряві, чекаючи півночі. Денис слухняно опустив повіки, збентежений і вдячний: вона його охороняє. Мама поруч.

      У Дениса з самого малечку були особливі стосунки з матір’ю. Навіть народження двійнят не віддалило їх одне від одного. Денис і мама були мов єдине ціле.

      Люди реагували по-різному: дехто стурбовано стверджував, що це не цілком нормально, дитині пора сепаруватися. Інші пророкували з розумним виглядом: він підросте і стане, як усі підлітки, потайливим і незалежним, тільки почекайте кілька років. Хтось згадував Едіпів комплекс, – добре, що Денис тоді не знав, що це таке.

      Зараз, за хвилину до півночі, лежачи в маленькій спальні маленького будинку, загубленого серед таких же будинків на маленькій вулиці, розташованій посеред величезного чужого континенту, він ставив собі єдине питання: чи правда, що мати продала його?

      Ні, це дурне формулювання, неправда. Продають заради вигоди, продають за гроші. Мама нікого не продавала, вона уклала договір… договір, а не угоду купівлі-продажу. І, якщо замислитися, умови непогані. Чотирнадцять років – багато. Це були хороші чотирнадцять років.

      …А хоч би й продала? Які варіанти? Умер би він на третій день життя й ані разу не відчув би радості. Не возився б із Джекі-щеням, не вчив двійнят грати в м’яча… Ох, Коля. Нога зростеться, у дітей швидко зростається. Як добре, що у батьків є двійнята. Малята запам’ятають, що в них був старший брат…

      Дурниці! Як він міг впустити собі в голову такі думки?! Що значить – «був», він не збирається ніде діватися!

      …Знати б, що буде потім. Нехай, будь ласка, нічого не буде, ніякого загробного світу. Заснути й просто не прокидатися. Деякі собаки живуть по чотирнадцять років… ціле життя. Тільки б не було «потім». Занадто страшно про це думати.

      Пробив годинник, орендований разом з будинком. Здригнулася підлога: маленький землетрус, такі бувають тут часто. І в ту ж секунду стало тихо: не шипіла вода в поливальній системі під вікном. Не їздили машини по далекій трасі. Не цокав годинник. Замовкла далека поліцейська сирена.

      Денис сів на ліжку, торкнувшись босими ступнями прохолодної гладенької підлоги. У кріслі, як і раніше, хтось сидів, але це була не мама. Денис увімкнув світло; незнайомець дивився на нього, закинувши ногу на ногу, недбало відхилившись на спинку.

      – Мамо! – крикнув Денис.

      Ніхто не відповів. Денис прожогом зірвався з ліжка, кинувся тікати, відчинив двері…

      Світло з кімнати вирвалося назовні, залило коридор, по коліно завалений уламками. Будинок був наче після бомбардування, наче після катастрофи, яка сталася багато років тому – по стінах повз грибок, подекуди руїни поросли мохом.

      Денис сліпо оглянувся. Дірява стеля висіла на уламках перекриття. Даху більше не було. У проламі виднілося небо, хворобливо-жовте, підсвічене