Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

сівши на дубовій шкільній лаві,

      уперше став ламати свій язик

      на кшталт столичний, і слова ласкаві

      міняти на чужі; немов індик,

      повторював я чудернацькі вправи.

      Дарма! Наука в голову не йшла:

      я серцем линув тільки до села.

      Мені ввижалися лани, діброви,

      завода, кучерява і лунка;

      я чув леління рідної розмови

      і тихий шепіт верб коло ставка…

      А хитрий ментор вирушав на «лови», —

      і раптом кремезна його рука

      мене виводила із царства мрії —

      в «кутку» зникали всі мої надії.

      З «кутка» я оглядав товаришів.

      Зайдиголови бралися на штуки:

      одні з кишень пускали горобців,

      а другі, миттю натягнувши луки,

      стріляли в них. Щоб заглушити гнів

      «іхтіозаврів», брав між закаблуки

      пружини кашкетові «камчадал»

      і бринькав, і іржав, як Буцефал.

      Тоді ішов директор на підмогу.

      Вся класа становилася у фронт,

      коли з’являвся він біля порогу.

      Суворий звіздознавець брав «на понт»,

      та всі мовчали, й певну перемогу

      ми здобули б, якби не Горизонт:

      підлиза, боягуз, душа лакейська.

      ………………………………………………

      «Мисливцям» вовчий видали білет,

      «музикам» же по три за поведінку

      поставили, і походив кастет

      по зраднику, як пізно з скейтінг-ринку

      вертавсь додому (стрівшись tête-à-tête,

      він довго пам’ятав оцю нагінку), —

      а потім все пішло, як і раніш,

      і вічно з «олівцем» дражнився «книш».

      Урок скінчився. Дзиґарі із зали

      пробили три – пора додому йти.

      І всі ми йшли голодні, як шакали,

      бешкетник на стовпах писав хрести,

      гульвіси ж у кондитерській питали,

      чи продаються ярма й хомути,

      і в електричні дзвоники дзвонили,

      тікаючи відтіль, що було сили.

      1928

      В Галичині

І

      Сонце зайшло за Дністром.

      Скрізь, куди око погляне —

      одсвіт на водах багряний.

      Сонце зайшло за Дністром.

      Кров’ю взялася ріка.

      Мов блискавиця із тучі,

      червінь палає на кручі.

      Кров’ю взялася ріка.

      Звідки ж тече ота кров?

      З Галичини? З Буковини?

      Бачать Карпат верховини,

      звідки тече ота кров.

      Бачать і стогнуть вони!

      – «Тіло роз’їли кайдани,

      давні відкрилися рани» —

      бачать і стогнуть вони.

      – Встали примари старі:

      Лаща¹, Чарнецького2 тіні!

      Серед нової Руїни

      встали примари старі.

      Хто там на вежі живий?

      Слухай: від брата і ката

      воля козацька розп’ята!

      Хто там на вежі живий?

      Сонце зайшло за Дністром.

      Скрізь, куди око погляне,

      одсвіт на водах багряний.

      Сонце зайшло за Дністром.

II

      (З Й. Махара)

      Немов