Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей Кокотюха

й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?

      Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер – кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, – єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.

      – Гаразд, – мовив примирливо Артем. – Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з-під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман-робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

      – Кого?

      – Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е-е-е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?

      – Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, – Мирон скрутив дулю. – Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому – не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

      Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

      – Чого ти? – Мирон глянув вовком.

      – До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?

      – Ага, – підтвердив Романовський. – Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

      – Викуп? Гроші?

      – Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв-ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

      – Це як?

      – А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися – золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, – Мирон знову відмахнувся. – Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

      – Було придане, – визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. – Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

      – Я