Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей Кокотюха

так, смертник навіть не дивився на свого ката. Далі, не зводячи очей з товаришів у нещасті, перехрестився широко. Спершу раз, потім удруге. Та покласти ще одного хреста не встиг: зайшовши ззаду, комісар різко вдарив його в спину й копнув носаком перебиту ногу. Мирон упав на закривавлений бетон з криком пораненого птаха. Чобіт Чумакова сильно наступив йому на середину хребта.

      – А казав: не ляжеш. Ляжеш, суко!

      Щоб улучити в потилицю, комісар нахилився нижче. Хоч вистачило й одного пострілу, проте вистрелив ще раз, ніби й справді розігрував виставу кривавого театру. Де був і драматургом, і постановником, і головним – єдиним! – актором.

      – Хто ще хоче? Кому пече зустрітися з вашим богом? Ну ж бо, не сціть! Я поможу!

      Відповіддю була мовчанка. Зійшовши зі страченого, Чумаков відступив убік, наче милостиво даючи всім присутнім широке поле для діяльності.

      – Починай працювати, контро! Годину вам даю. Не вичистите мені приміщення за цей час – виноситимуть уже вас. Буде кому. Боротьба тільки починається.

      Це звучало як пафосний виступ на мітингу й воднораз як беззмістовна промова божевільного, чий хворобливий стан навесні традиційно загострився. Шереметові здалося: комісар починає забалакуватися. Його слова обертаються на скоромовку. Ще трохи – і Чумаков просто на очах не лише у своїх жертв, а й у своїх товаришів ризикує остаточно втратити відчуття всякої реальності.

      Артем бачив для себе лише два шляхи. Треба або виконувати наказ біснуватого, вантажити тіла й відстрочити власну смерть на кілька годин, або лягти на землю поруч із убитим Мироном й померти зараз.

      Дилема була розв’язана несподівано. Чийсь кулак штовхнув збоку – і тут-таки почулося тихе:

      – Гайда. Не стій. Бери.

      Навіть не розгледівши, від кого пішла ініціатива, Артем відразу з якоюсь незрозумілою хапливістю ступив до мертвого свояка й підхопив його тіло під ліву руку. Переступивши через мерця, з правого боку зайшов невисокий чолов’яга, що з першого погляду видався Шереметові селянином, хоч у того не було ніяких особливих прикмет. У напівтемряві гаража-катівні всі в’язні мали однаковий вигляд: побиті, закривавлені, налякані, апатичні та приречені.

      До тями його повернув сільський мужик. Подертий френч, штани кавалериста й солдатські черевики не могли обдурити Артема. Поруч нього стояв саме селянин. Колишній земський лікар упізнав цю статечну, неметушливу, хазяйську поведінку, зловив упевнений погляд, дарма, що серед трупів. Такими рисами наділена всяка народжена на землі людина. Статечно, ґрунтовно підходить вона до будь-якої роботи. Хай навіть останньої в її житті.

      – Нумо, – повторив селянин. – Берімося.

      Підхопивши тіло, вони поволокли його на подвір’я. Вусатий Дзюба взявся проводжати, показуючи дорогу, і невеличка процесія підійшла до вантажівки. Задній борт уже відкинули, поруч стояли червоноармійці з гвинтівками. їх було всього двоє, та коли приречені порівнялися з ними, Артемові здалося, що вони проходять крізь солдатську лаву. І зараз, наче у відомому оповіданні графа Толстого[19], їх із незнайомим

19

Згадано відоме оповідання класика російської літератури Льва Толстого (1810–1910) – «Після балу» (1911).